Я стояв, тремтів, дивився на жаску клітку й думав: ну чому я не озирнувся тоді в трамваї? Чому не подививсь на того чоловіка, що напевне знав уже про оцього мерця в цирковому фургоні?
О боже, промайнуло в мене, а що, як той чоловік сам і запхав цього бідолаху в клітку?
Докази? Їх немає. Все, що я знаю, – це оті троє слів, почутих в останньому нічному трамваї. Все, що я знаю, – це лопотіння дощових крапель по високих дротах, яке немовби повторювало ті слова. Все, що я знаю, – це навальна й холодна припливна хвиля, яка, наче смерть, прокотилася каналом, залила клітки й відлинула ще холодніша, ніж була перед тим.
Із старих будиночків вийшло ще кілька химерних клоунів.
– Ну ж бо, люди, вже третя година ночі. Розходьтеся!
Знову дощило, і полісмени, ще тільки приїхавши до каналу, поглянули на мене так, ніби хотіли сказати: "І чого б ото лізти не в своє діло? Або вже почекав би до ранку, а тоді подзвонив, не називаючи себе".
Один із полісменів уже стояв на краю каналу в чорних плавках, з відразою дивлячись на воду. Тіло його давно не бачило сонячного світла й було дуже біле. Він стояв і чекав, поки припливна хвиля знов сколихне мерця й підніме в клітці. І ось за гратами показалося примарне обличчя. Воно було таке далеке й відчужене, що аж туга брала. У грудях мені болісно стислося. Я мимоволі відступив назад, бо відчув, як до горла підковується тугий тремтливий клубок.
Нарешті біле полісменове тіло розітнуло воду. Він пірнув.
Я вже був подумав, що він теж потонув. Дощ поливав масну поверхню каналу.
Потім полісмен виринув, уже в клітці, і, наблизивши обличчя до грат, хапнув ротом повітря.
Я вжахнувся, бо мені здалось, ніби то виплив мрець, востаннє намагаючись удихнути в себе ковток життя.
Та за хвилю я побачив, як живий плавець вибирається з дальшого кінця клітки, тягнучи за собою довгу примарну річ, схожу на жалобну гірлянду із збляклих водоростей.
Хтось голосив за померлим. Милий боже, майнула в мене думка, та невже це я?!
Тим часом тіло вже витягли на берег каналу, і полісмен-плавець витирався рушником. На патрульних машинах зблискували мигавки. Три полісмени, нахилившись над тілом, присвічували на нього ліхтариками й стиха перемовлялися.
– Я б сказав, усього кілька годин тому…
– Де слідчий?
– Він вимкнув удома телефон. Том поїхав по нього.
– Чи є гаманець… якесь посвідчення?
– Анічогісінько. Мабуть, приїжджий.
– Ні, не приїжджий, – озвався я і замовк.
– Ви його знаєте?
– Ні.
– То чого ж…
– Чого я так побиваюся? Та того… Він же мертвий, навіки. О боже! І це я його знайшов…
У моїй пам'яті нараз зринув спогад.
Кілька років тому, йдучи ясного літнього дня вулицею, я повернув за ріг і раптом побачив чоловіка, на якого щойно наїхала машина. Водій саме вискочив з кабіни й нахилився над тілом. Я ступив був уперед, тоді зупинився.
На тротуарі біля мого черевика лежало щось рожеве.
Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники із шкільної лабораторії, і я збагнув, що воно таке. То був шматочок людського мозку.
Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім лагідно доторкнулася до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: "Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…"
– Його… вбили? – почув я власний голос.
Полісмен обернувся до мене.
– Чому ви так подумали?
– А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?
Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.
– Це ви подзвонили до поліції?
– Ні. – По тілу мені перебіг дрож. – Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.
– Гей, – пошепки мовив хтось.
Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. З них випадала збита в жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап'є-маше.
– Що воно в біса таке? – спитав хтось.
"Я знаю", – подумав я, але нічого не сказав.
Руки мені тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А Детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І в цю мить детектив звів на мене очі.
– Ви ж геть змокли, – сказав він. – Дайте своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.
Знов дощило, і мене тіпав дрож. Я повернувся, назвав полісменові своє ім'я та адресу й швидко подався до своєї оселі.
Та не пройшов я і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися. Невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене.
– О боже, ну й вигляд у вас! – мовив він.
– Мені вже про це казали, з півгодини тому.
– Сідайте в машину.
– Та мені ще тільки квартал…
– Сідайте!
Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав – так мене трусило.
– Крамлі, – відрекомендувався детектив. – Елмо Крамлі. Подзвоніть мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.
Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.
– Неодмінно.
– І нема чого так побиватися й розкисати, – сказав Крамлі. – Він же був ніхто… – І вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.
– А мені чогось здається, що він хтось, – мовив я. – Коли пригадаю хто, я вам подзвоню.
Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу?
– Біжіть! – І Елмо Крамлі захряснув дверцята машини.
І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки.
Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не дзвонили. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз подзвоню до Мехіко, розбуджу Пег, замовлю розмову її коштом і розповім їй і про клітку, й про того бідолаху, і… боже ти мій, і налякаю її до смерті!..