Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі в західні штати.
Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився в старовинному, схожому на римський храм будинку на самісінькому березі моря і його мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. З тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…
Я надпив горілку, і мене аж пересмикнуло від огиди.
– Боже, – мовив бармен. – Ви наче вперше у житті до чарки заглянули!
– Так воно і є.
– Вигляд у вас доволі кепський.
– Я й почуваю себе кепсько. Вам ніколи не здається, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?
– Це називається: в страха великі очі.
Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.
– Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…
Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.
– Ви не привели його за собою?
– Ні.
– Тоді нічого такого тут немає.
– Але ж, – заперечив я, – він озивався до мене… той дух зла.
– Дух?
– Я не бачив його обличчя. О боже, я почуваю себе ще гірше! На добраніч.
– Пити треба менше!
Та я був уже за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.
І, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоплені циркові фургони.
Як ті лев'ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам'ятав і того, як з'явилися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, і той порох шурхотів ночами під дверима будинків разом з піском і потертю висхлих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих по всьому березі, починаючи від 1910 року.
Так чи так, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою нафти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті грати роз'їдала іржа.
Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м'ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МГМ[2] звела свої фальшиві фронтони й започаткувала новий різновид цирку, що вічно житиме на кінострічці.
І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли в глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише подеколи на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між гратами снувала риба. Вдень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за грати й грізно рикали.
Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.
Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом ущух. Із темряви визирнув місяць, наче величезне око, що мало стежити за мною. Тепер я ступав по дзеркалах, з яких на мене дивився той-таки місяць і хмари. Я ступав наче по небу, й отоді… отоді щось і сталося.
Звідкись іззаду раптом наринула висока припливна хвиля й безгучно покотилася між темними берегами каналу. Як видно, десь розмило піщану перепону, і в канал линула солона морська вода. І ось вона вже сягнула сюди. В ту мить, коли я дійшов до середини пішохідного містка, приплив мало не затопив його.
Вода із сичанням вирувала навколо старих лев'ячих кліток.
Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя містка і став.
В одній з кліток, просто піді мною, за гратами невиразно відсвічувало щось біле.
З клітки махала чиясь рука.
Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.
Ось уже рука його в клітці мляво випросталась. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.
Вода в каналі впала, тоді знов піднялася.
І примару притисло до грат.
Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити своїм очам.
Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня, рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.
Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.
Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.
Десь у мене в голові величезний трамвай виписав коло по іржавих рейках, завищав гальмом, сипонув іскрами й зі скреготом зупинився; і за кожним ривком, за кожним поштовхом, за кожним посмиком якийсь невидимий чоловік випалював оті слова: "Смерть!.. діло!.. самотнє!.."
Ні, не може бути!
Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам'ятався з якоїсь іншої ночі.
І та примара знову зринула до грат клітки.
То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.
Хтось страхітливо закричав.
Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.
– Ану, відступіть, відступіть!
Над'їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили в халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями від чогось куди гіршого, ніж сон. Ми розгублено товпилися на містку, наче гурт жалюгідних клоунів, і дивилися вниз, на наш потоплений цирк.