— Еге ж, тебе вб"єш! – буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!
— Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав "оберегом з Єрусалима"? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе.На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман1 їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!
— Мусиш признати, що Він сильніший.
— Так, тепер його зверху.Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день.Тому такі зайди, як ти , завжди служать дияволу.
— Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів.Ми – квити.Та недовго се було.Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?
— Може, й про се!
— А кому?
— Піди, взнаєш.
— І взнаю!
— Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.
— Чого ж так пізно?
— Бо се залежить від Слуги з Добромиля.
— Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.
— А пощо мені голова? – засміявся Купець. – Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови....
— Але хоче помсти!
— Не помсти – розплати.На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий.Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся...
— Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, — нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!
— Ну, се не проста сіль, воєводо! – погладив Купець з Добромиля міх. – Се та сіль, без якої чоловік втрачає розум, як от ти. Якби ти її всю поїв, то став би мудрим. Але за кривду спершу мусив би заплатити.І мені, й Купцю з Перемишля, котрий, як і Слуга з Добромиля, ніколи не втрачав пам"яті й розуму, бо їв мою сіль.Іди вже!
Він дмухнув на свічку і та згасла.Згасло щось і в голові у Воєводи.Він отямився на дивані в комендатурі.Над ним стояли два патрульні солдати, котрі знайшли капітана непритомного посеред вулиці.Прийшов лікар і дав йому укол.Наче крізь сон капітан чув щось про зависокий тиск і про можливий інсульт.Потім лікар зауважив, що хворий прийшов до тями, нахилився над ним і сказав:
— Вам нужно подлечиться, товарищ лейтенант! Лучше в больнице...
Лікар був зовсім молодий, після інституту.
— К черту, больницу! Я здоров.
Капітан відчув у собі силу і сів.Не вистачало , щоб його комісували, і він решту життя просидів у якійсь смердючій конторі.Краще вже здохнути від вражої кулі в цих клятих горах.Він нагадував бігуна, котрий біжить на безконечно довгу дистанцію і не може зупинитись, хоча й знає, що на фініші його чекає гірке розчарування.
— Оставьте меня в покое! – сказав він грубо.
Той пацан, лікар, боявся його, як вогню.А капітан хотів, щоб у ньому бачили захисника соціалістичної Вітчизни, героя, а не ката чи вбивцю.Згадав чомусь поле, де ще з осені лежали непоховані двісті бандерівців, точені і знищені його підрозділом , — остання велика жертва на вівтар війни.Спершу, що не день, ловили когось з родичів, котрі хотіли поховати своїх бандитів.Тепер вони вже в Сибіру, якщо не поздихали по дорозі.
Капітан вирішив залишитися тут на ніч.Якби він пішов далі, ніж встиг зайти, то штовхнувся б на мур костьолу, де в ніші скорцюбився жебрак, добре йому знайомий не лише з тюрми НКВС, а ще трохи далі, невидимий у тумані, ходив патруль, що вночі стріляв без попередження.
Капітан встав, щоб випити чаю, доки не вистиг, і з рукавів його гімнастерки почала сипатися сіль.Вона все сипалася і сипалася, біла виварена сіль із солеварні Купця з Добромиля.
Добромиль, 1581 рік
— Фортуна відвернулася від мене, — продовжив свою історію Слуга з Добромиля,— коли я, здавалось, мав уже чималий досвід і досить спокійне життя.І винен у цьому був Купець з Перемишля.Се було прикро, бо мій давній товариш не був ніколи надто амбітним: применшував свою славу, вважаючи усі блага, які діставалися йому, даром, а не заслугою.Він був більше слуга , ніж я, бо почесне звання Старшого не збаламутило йому голови, і Золоту Бджолу тримав він у руках, наче та щойно його вкусила.Однак не випускав, держав міцно.
Я не надто змінив свій спосіб життя.Зимував майже завжди в Добромилі, ні перед ким не криючись.Люди вмирали, на зміну їм приходили інші, тож ніхто не міг закинути мені, що я зажився на сьому світі.А ще з появою в Добромилі моравських орлів, Гербуртів, сюди наїхало чимало вірменів, прусів, угорців та євреїв, не кажучи вже про нарваних ляхів, котрі чулися в цьому краї ліпше, аніж галицький люд, що пустив коріння тут з прапрадіда.Додати ще сюди моровиці, сарану, неврожай, набіги татар – ні, про Слугу з Добромиля згадували, коли він був конче потрібний, а коли ні, тоді забували.
Сім"ї я не мав, бо пережив би і жону, і дітей, і внуків, а се було б, напевно, гірко.Я не смів пускати до свого серця відчаю. Купець з Перемишля був єдиною істотою, перед ким я міг не критися.Він же й беріг мене, ніколи не беручи з собою на небезпечні перемовини з Орденом Золотого Дракона, і тому я не знав багато чого.Місце слуги — за дверима панського покою.Однак, з поглядів, що кидали на мене лицарі Золотої Бджоли, я здогадувався, що мене берегли для битви, яка так ніколи й не відбулася.
— Із ким битва? – спитав Олексій Іванович.
— З тим невидимим ворогом, ім"я якому Легіон, — незрозуміло пояснив Слуга. – Я звик бути насторожі, але не як воїн, не як тілоохоронець, а як страж при скарбі.Мене довго готували до цього: і люди з села, котрі не сміли полюбити чужої дитини, і Лука, котрий став моєю невільною жертвою, і Ворожбит...Вчили мене і раб Кирило, і князь Лев Данилович.Чия наука була суворіша, той вважався ліпшим навчителем.Усього, що я пережив, мені не розповісти, хоч пам"ятаю кожен свій крок, кожне слово...
Мати власний дім у Добромилі було моєю мрією.Спершу він був з гілляк на пожарищі, у якому згоріло тіло мого пана, Купця з Добромиля з усім нажитим добром.Потім були дерев"яні, невеликі будинки, які теж згоріли у вогні частих добромильських пожеж.Часом було, що я повертався з мандрів, і заставав обгорілі руїни.Але ніколи не ставив на них одразу нової будови, бо вона пропахла б димом.Врешті, я побудував собі кам"яний дім зі складом, де тримав сіль зі своєї частки , яку мав на солеварнях у Вишині і в Старій Солі. Цю сіль потім сплавляли по ріці, бо так виходило дешевше.Взагалі, основними торговими оборудками займався Купець з Перемишля, і я виконував його вказівки. Він мешкав у Перемишлі й ми листувались з ним, посилаючи гінців, проте не людей, бо ті завжди втрапляли в якусь халепу, а навчених для цього ворон.Я мав повідомляти купця про все незвичайне, і деякі мої звістки змушували його кидати затишний дім, чи навіть валку, і їхати до мене.Так, Купця з Перемишля вельми зацікавила звістка про те, що в Хирові блискавка розколола дуб, який ріс на покинутому поганському капищі, або про табір ромів, що прибув у Добромиль на осінні торги.Це не були ті роми, з якими мене пов"язували давні приятельські стосунки. Колись я зробив для них невеличку роботу і за це вони познайомили мене з рецептами деяких ліків.Роми деякий час підтримували Влада ІІІ, прозваного Цепеш, зі славного колись роду Басараба, проте після його ув"язнення і смерті впали в немилість як Ордена Золотого Дракона, так і молдовських господарів.