На ранок, бо ми їхали удень, як і всі інші купці, вирушили далі.Та трапилася пригода, через яку я зійшов з дороги, хоча не зовсім був готовий до цього.Власне, коли поміркувати, я ніколи не був готовий ставати знаряддям чиєїсь помсти, і діяв так, як підказувало мені серце.А воно бажало зі мною говорити найчастіше в хвилини небезпеки. Отож, на дорозі трапився зсув грунту, як це часто буває в горах, і щоб розчистити його, треба було щонайменше цілий день.Я сприйняв це як знак для себе і вирішив роздивитися околиці. Купець стривожився, бо ж не знав, як я ціную своє місце: так, як має цінувати його скромний поштивий слуга.Я сказав йому, що хочу побути сам.Тоді він дав мені з собою мисливський ріг, на випадок, якщо я заблукаю.Коли я побачив збоку лісову дорогу, вкриту сухою глицею, у мені прокинувся азарт дослідника.Тією дорогою спокійно міг проїхати кінь з возом, отже вона мала б мене кудись привести, щоб хоча б здалеку поглянути, як живуть люди в цих краях.Ялицевий ліс переходив у буковий, далі починалися пустирища, де росли ялівець з шипшиною.Дорога звивалась то вниз, то вгору, зручна для тих, хто везе деревину, а не для любителів милуватися краєвидами.Довгий час я їхав наче в тунелі, по обидва боки якого так переплелись і запавутинились сухі гіллячки ялиць, що, здавалось, навіть звірина не виходила на цю дорогу, не маючи в цьому потреби.Сліди коліс виглядали давніми і вже поросли травою.Однак, дорога не розгалужувалась і я , опустивши повіддя, дозволив коневі йти, як він сам хоче.Сонце, що лягало тремтячими світлими плямами на стовбури дерев і землю, злагіднювало суворий гірський краєвид і кликало мандрувати далі.
Врешті, я виїхав на горб і побачив унизу невелике село на березі річки.Можна було вертатись назад, бо в те село треба було спускатись доволі крутим узвозом.Моя поява могла б збентежити мешканців села.Що я міг у них спитати, коли не знав ні мови їхньої, ні звичаїв? Одначе, в мені перемогла цікавість.Я не помітив жодних ознак життя у тій купці сірих хаток, що спочивала на дні вузької долини, як миші, натомлені спекою.Ні диму, ні звуку, жодного руху я не помітив.Виглядало на те, що село покинули всі жителі.
Та , з"хавши вниз, я побачив порослу бур"яном борозну на підступах до села і одразу зрозумів, що сталося: тут побувала Мара.Та, чий отруйний віддих убиває всіх підряд.Очевидно, якщо хтось і вижив у такому невеликому селі, то давно подався світ —за – очі.Проти Мариного подиху борозна, якою оборали село, не допомогла.Я чув, що це ніколи не допомагало, як і молебні та свячена вода. Я не вірив, що пошесть спричиняють опирі.Радше, се привід поквитатися з ними, поглумитися над небіжчиками.
Я не зайшов до жодної з тих убогих халуп, звідки доносився слабкий трупний запах.Се сталося, напевно, весною, ще до того, як мали орати, і тепер бур"ян ріс усюди, навіть на стріхах.На вулиці не було останків померлих, мабуть, більшість встигли поховати, отже, люди вмирали тут довго і терпляче. Мине сто років, і тут знову хтось житиме.
Посеред села стояла невелика дерев"яна церковця з наглухо забитими дошками дверима.З одного боку я побачив сліди великого кострища, а з другого цвинтар, що буйно зарас кропивою.Я сів на паперті, всипаній поруділим вишневим цвітом.Не те, щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом.Скоріше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні, і де стають рабами через борг.Тільки вмирати боляче й страшно.Я сам пережив це відчуття.
Але в цілому тут життя тріумфувало над смертю. літали бджоли, співали пташки і вітерець колисав високою некошеною травою. Я бачив те, що стається після смерті, я чув пісню життя і його медовий запах. Це вона змушує затягуватися рани землі.І рожденні опирі — не погубителі людського роду, а безсмертні істоти, які володіють таємницею воскресіння і перевтілення.Мене більше не тривожили непоховані кості незнайомих людей.Я вчинив як чоловік, поховавши тлінні останки Купця з Добромиля. Мертве —до мертвого, живе горнеться до живого.
Та в моїй немудрій отрочій душі застрягла тернова колючка.Я знав, що вночі тут буде все по-іншому.Духи мертвих повиходять з темних сховків, скрипітимуть двері, жалібно квилитимуть сови, і тіні сковзатимуть по стінах замкненої церкви, не знаходячи дверей.Але мене тут уже не буде.Я мусив щось сказати на прощання тим голодним наляканим духам людей, котрі в останню мить відвернулись від Бога лицем до стіни.Я сказав, дивлячись на занедбаний цвинтар з похиленими хрестами:
— Не знаю, чи се ви убили мою матір, чи се зробили в сусідньому селі.Ви убили б і мене.Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх.Хто не грішить, той не вмирає.Хто не карає, той не боїться розплати.Ви самі себе вбили, розкопуючи могили ваших кревних і сусідів, надихавшись трупного смороду.Швидше за все так і було.Однак мені судилося пережити всіх вас...
Я не відзначався красномовством і вирішив, що цього досить.Не сподівався відповіді, бо вдень духи мерців безпорадні, і вже підвівся, щоб іти, як раптом побачив, як на цвинтарі починає ворушитися земля, поросла бур"яном, як хилитаються хрести.Я чув стогони, шепіт, бурмотіння.Вони прагнули не покаятись, ні, а затягнути мене в свої нори і виссати мою кров.То були носферату, живі мерці, чиє тіло обгнило на кістках і смердить трупом.Їх було дуже багато.Невідомо, чи вдалося б мені вистояти перед ними уночі, але й тепер було небезпечно, бо довкола церкви, де з давніх-давен ховали людей, теж почала ворушитися земля.Я притиснувся до дверей, забитих дошками, відчуваючи, що церква починає хитатись, і ось-ось затріщить, і впаде, й що тікати пізно. Добре, що кінь мій пасся на полі, а то б злі духи його розірвали на шматки. Я мав із собою мисливський ріг, що його дав мені передбачливий Купець з Перемишля, і вже готовий був протрубіти сигнал тривоги, та в груди мені втислася сопілка, яку я сушив уже три дні на тілі вдень і вночі.Я вихопив, приклав до помертвілих уст і прикликав нею усі чотири Смерті.Жаль, Тугу, Страх і Заздрість, не думаючи про те, що тепер вони могли і мене вбити, бо я трохи вкусив уже плодів Дерева Пізнання.Пісня на сей раз вибрала себе сама.Полум"я сонця бухало мені в очі, піт заливав лице.Я бачив мою матір, яка горіла живцем, я бачив свого батька,чиє обезглавлене тіло горіло на кострищі.Я сам горів на вогні, але він був у мене всередині.І від нього не зайнялося навіть сухе дерево церкви.