Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали ім"я Василій.Так звали його вуйка, волинського князя.Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець.Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ.Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись.Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю.Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку,відібрану колись в малого приблуди:
— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!
Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:
— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла.Треба іншої...
— То зроби нову! – наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.
— Нова ще має підсохнути, князю...
— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира...Йди зроби нову і вертай скорше!
Я вклонився і позадкував до дверей.
— Чекай! Як ти се робиш?
У очах його ожила давня цікавість:
— Де ти се чув? Від духів?
Я подумав і хитнув головою.Хто ж як не духи, що їх видимо— невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?
— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. – Але про те не повинна знати жодна душа.Сам знаєш, що тобі за се буде...
Він не погрожував, а ніби застерігав.Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся.Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку.Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців.Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І я опустив ножа.
Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.
— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар.— Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам"ятаючи , почав жити спочатку...Ви можете це?
Чоловік, котрий мав багато імен, однак вперто називав себе Слугою з Добромиля, знизав плечима:
— Ви робите прогрес у лікуванні, пане докторе! Ще вчора ви, мабуть, були впевнені у тому, що жити з часом стане краще і що комунізм вимагає жертв, а нині хочете приспати цей потворний, злий і вбогий світ, якого вже не врятує ні перша пісня, ні друга.
— Я не князь на пенсії, — розгнівався Олексій Іванович. – Я хочу, аби ви розбудили людей тут, в лікарні.
— Ще не час.Хворий потребує спокою, щоб не виникло кровотечі.Ви це знаєте незгірше за мене.А тим часом я розповім вам про добрих людей, яких стрів по дорозі в Добромиль.
ЛАВРІВ, 1302 рік
Я й гадки не мав, стоячи з опущеним ножем під калиною, що комусь може спасти на думку, ніби я пришвидшив смерть князя.Але такі чутки з"явились.Вони прибули до Лаврівського монастиря разом з тілом князя Лева Даниловича, котрий заповів поховати себе саме там, де знаходилися мощі святого Онуфрія, перського королевича. Ні, мені ніхто нічого не казав, та досить було впасти найменшій тіні на отрока без роду й племені, щоб він став небажаним.І моє рвіння до науки стало в очах оточуючих нічим іншим, як гординею.Голос мій почав ламатись, і я вже не співав.Я розумів, що не хочу ставати ченцем і бути ним довіку, а,отже,терпіти немає сенсу.Я вирішив піти з монастиря, поки моє життя не перетворилось на пекло.Оскільки я був послушником, слід було забезпечитись від погоні.Сказав, що йду буцімто до лісу.Нехай думають, що мене розірвали дикі звірі.
Я вже мав 13 літ, будучи в тому віці, коли тобі дають зрозуміти, що світ не для тебе, а ти — для нього.Саме тоді з"являється страх перед невідомістю.Я був обережний, йшов лісом попри дорогу на Тершів, звідки мав повернути на Самбір, а там розпитати дорогу до Добромиля. Куди ж іще я мав йти? Добромиль був для мене столицею світу.Я уявляв його великим містом, як на картинках до Біблії, бо досі не бачив міста взагалі.Я був у монастирській одежі, щоб ніхто не прийняв мене за втеклого раба.На серці у мене була нудь.Я не міг більше жити у Лаврові, поруч з мертвим князем, чий дух не зумів вдовольнити піснею, якої він просив.Се був найвагоміший аргумент для втечі.Я пройшов добрий кавалок дороги, і збирався обійти Тершів, бо там мене міг хтось запам"ятати чи навіть упізнати.Щоб заспокоїти голод, почав шукати малину і суниці, а далі впав на траву й заснув під високим деревом.
Прокинувся від того, що ніби щось мене вщипнуло в серце, і я побачив, що світ довкола хилиться.То падало дерево, під яким я лежав.Я покотився убік, рятуючи своє життя.Може, дерево упало випадково, бо було старе і знявся вітер, однак чому саме тоді, коли я спав під ним? Геть розтривожений, я кинувся звідтіля. І мені здавалось, що тисячі очей зловтішно і трохи розчаровано стежать за мною.Тікаючи, я заблукав.Скільки не слухав, скільки не принюхувався, не придивлявся до трави, — ліс був цілком незнайомий.Я вибирався з одного яру і тут же мусив сходити в інший.Одежа моя порвалась від колючок ожини, і невблаганно наставав смерк.Врешті я помітив прогалину за деревами й кинувся туди. На галявині стояв кам"яний ідол – Перун, як я гадав, бо мав довгі вуса, геть обмазані чорною засохлою кров"ю. Неподалік було велике попелище, обкладене камінням.Там, напевно, сільські люди спалювали небіжчиків і справляли по них тризну.Звісно, місце те було неприємне, та я не мав куди більше йти, бо западала ніч і я міг потрапити до якоїсь ловчої ями.Я нарвав жменю малини й поклав на жертовний камінь, аби вмилостивити поганського бога.А потім відійшов убік і помолився по-християнськи.Там ліг собі під кущем, підмостивши трохи трави, аби було зручніше.Ніч була тепла, місячна, і я не хотів спати Роздумував над тим, що робитиму в Добромилі і чи залишуся там...