Я кинувся тікати з того страшного місця.Переді мною спалахували різні картини.Я бачив, як мати кладе мене на паперть церкви, я бачив себе скорцюбленим у її лоні,я бачив, як тіло мого мертвого батька вкидають у вогонь.Я побачив як живу матір, прив"язують до стовпа, і як полум"я лиже її босі ноги.І вона кричить: " Помстися!"Я бачив себе серед вовків, як вони лижуть мені лице, а я дивлюся в їхні жовті очі.Те, з чого я почав свою розповідь, з"явилось у моїх видіннях.Я лиш з"єднав усе докупи.Кожна картина починалась з блискавки, що пронизувала мене з голови до п"ят, а потім я її бачив.Наостанок переді мною з"явився ворожбит, у якого стримів з грудей ніж.На його обличчі не було ні болю, ні страху, лише здивування
Потім я впав на горбку, серед пахучих квітів, довкола роїлися бджоли, джмелі й метелики.Серце моє несамовито гупало. Із дзвіниці монастиря долинав монотонний дзвін по Спасителю, що вмер у п"ятницю за нас на хресті.Я досі не розумів, чому Отець не відділив колись праведних людей від лихих, а змусив їх мучитись вкупі, і пощо він під час потопу знищив усе живе, бо ні звірі, ні рослини не мають гріха. І як уже Всевишній не зробив того, то мені, слузі чийомусь довіку, не треба перебирати, а спробувати жити поміж різних людей так, як велить мені серце.Се трохи укріпило мій дух, однак, чим ближче я підходив до Замку, тим більше нагадував цуценя, котре нашкодило і боїться стрітися з господарем, правда, без підібганого хвоста, бо його я не мав, а, значить, не був опирем. Зате з вогнем у очах, що пожер мою ретельно вирізану сопілку.І там я почув страшну новину.
Мій єдиний приятель Кирило накладав дрова у піч, звідти вихопився огонь й підпалив на ньому одежу.Її не вдалося погасити.Очевидно, це сталося тієї миті, коли загорілась моя сопілка.Серце мені пронизав незнаний доти біль, коли я побачив його геть обгорілого й чорного, ніби у нього вдарила блискавка, тільки лице лишилося неушкоджене.Він лежав сам у нашій тісні комірці, де на стіні висіла вбога вервиця з поморщених плодів шипшини, і чекав, доки прийде хтось з монастиря висповідати перед неминучою кончиною. Я сидів коло нього і плакав Як мені не було гірко, я думав над тим, котра із смертей прийшла до нього.Та тут Кирило розплющив очі й сказав:
— Прости мене , хлопче.Перед священиком я буду сповідатися в інших гріхах, а перед тобою в одному.Чуєш мене?
Видно, бідака почав уже втрачати слух, і я злякався, щоб він не вмер.Нахилився над ним і сказав:
— Говори, Кириле, я добре чую!
— Ти як янгол, — прошепотів старий.— Мені встидно...Князь приставив мене до тебе вивідачем.
— Ото й усе? Але ти мусив чинити, як тобі веліли!
— Не мусив, ні, — застогнав Кирило. – То дітвака можна примусити, і то не кожного.Князь обіцяв мені волю.
— А хіба ти не вільний? – здивувався я.
— Я – раб.За борги.І тепер вмру рабом , ще й до того ж безличним.Я кожний день мусив доповідати боярину-чашнику, що ти робиш, і вбити тебе, якщо побачу з сопілкою чи свищиком...Не знаю чому, але всі кажуть, що ти ... – далі його почало щось дусити і він зовсім тихо прошептав: Прости, мені буде легше...
Мені не сподобались його останні слова: він випрохував у мене прощення, а не просив.Та я згадав слова Ісуса, що треба прощати сім по сім разів, і мовив:
— Добре, я прощаю тобі!
Бог і так його простить, подумав я.Хотів сказати, що на тому світі він не буде рабом, щоб втішити наостанок, але тут увійшов священик, і я мусив вийти.І зразу ж по тому Кирило відійшов у інший, кращий, світ.
Але на тому не скінчились наслідки мого екперименту.На другий день мені веліли їхати з князем Левом Даниловичем у Святий Онуфріївський монастир в Лаврові.Це було зовсім недалеко.По дорозі проїхали велике село Тершів, а далі поміж гір, вздовж річки, доїхали до самого Лаврова. Пардуси зостались у Замку і я їх більше не бачив, бо через півроку князь подарував їх синові Юрієві, котрому згодом віддав свій титул і всю владу над князівством Галицьким.У князя я помітив перев"язану руку й спитав одного челядника, що сталося:
— Та кажуть, що вчора попікся до свічки!
Мені стало соромно.Все-таки князь міг би мене позбутись, якби хотів, але його лицарське достоїнство не дозволило розправитись з малолітнім хлопцем.Він чекав, як мудрий муж.Важко лишатись спокійним і врівноваженим, маючи таку велику владу над людським життям.Але з іншого боку, він підстерігав мене, як ловець звірину, коли вона себе проявить, хоча мого слова – клятви на Святому Письмі могло б вистачити.
Наш князь старівся на очах і навіть погляд його якось вибляк.Їхав, як завше, верхи,у скромній одежі, змучений довгим постом.У великодню суботу не було вже суворого посту, тому випив князь трохи узвару з диких грушок, без краплі меду.Зате на возах позаду везли паски, хліби, смажене й печене, діжечки з медом і угорським вином для пригощання ченців монастиря Святого Онуфрія.
Лаврів виглядав багатшим ніж Спас.Там стояли мурована церква й дзвіниця, викладена з дикого каменю, схожа на сторожову вежу, і воду там брали не з криниці, а з потічка, що витікав з гори і по кам"яному ложу прямував просто в монастир. Мені тут сподобалося. Ченці виглядали привітнішими, а молодий послушник Йоан показав мені раку з мощами святого Онуфрія: маленьку срібну скриньку, саджену самоцвітами,де зберігався палець святого.Я дізнався, що патрон монастиря був королевичем, але зрікся корони й прожив понад шістдесят літ в пустелі.
Послушник засміявся і шепнув:
— А наш Лев Данилович 60 літ був князем, а тепер хоче вмерти в пустелі.Чи ж не дивно?
Я теж посміхнувся, але нічого не сказав, бо страшне не те, що входить у наші вуха, а що виходить з наших уст.Тим паче, що послушник був не набагато старший від мене й не сказав це зі злості.Ми готували церкву до нічного богослужіння разом з іншими ченцями.Навіть князь зазирнув туди, глянув на мене і схвально кивнув. Я втішився, бо мене могли послати на кухню чи до конюшні. Мені було радісно чекати, коли дзвони возвістять Воскресіння, бо тоді всі люди веселі й щасливі.Ся ніч видалася мені довгою, і я тихенько вибрався з церкви, став надворі, де урочисто сяяли великі круглі зірки.Я чув, що ніби зірки – то душі вмерлих. І тепер їх на одну стало більше. Я згадав за нещасливого Кирила, котрий просив у мене прощення, а я не попросив у нього.Тепер я сказав, дивлячись на зорі: " Прости мені, Кириле!"