Він просто ліг собі на ліжко, ногами до вікна, ніби вечірне темносинє небо було чимось кращим, ніж бруднобіла стіна з потрісканими дверима й поламаним замком.І нічим не відрізнявся від тих, кого віддано під його опіку: такий самий убогий, напівголодний, покинутий. Мабуть, Бога треба було вигадати ще й для того, щоб мати з ким говорити на самоті.
Від хвороби та поганого харчування Олексій Іванович весь час хотів спати, тому заснув і цього разу, як , зрештою, усі, хто лишався на ніч у лікарні.Знову у його голові з"явилась сумовита музика: не скрипка, а флейта, а ,може, навіть людський голос.Та зненацька тіло його струсонуло від внутрішнього поштовху, аж підкинуло на ліжку: не спи! За вікном шумів дощ, падав непроникною сірою масою.Отже, настав ранок. Годинник стояв на сьомій годині, зупинений.Давно пора його викинути.Олексій Іванович прислухався: у коридорі жодного звуку. Невже усі проспали? Він вийшов у коридор і зазирнув найперше до кімнати санітарів.Ті спали, посхилявшись на стіл.Лікар не насмілився їх будити. Краще піде сам подивиться, як там хворі. Але усі мирно, аж наче солодко спали, навіть не вкриті, як завше, з головою.І їхні відкриті обличчя випромінювали спокійну захищеність. Не зайшов він лише до четвертої палати. Натомість постукав до Адама Віцентійовича, а коли той не озвався, натиснув на клямку дверей й тихо увійшов. Старий психіатр спав також на боці, і обличчя із заплющеними очима було звернене до фотографії в рамці, яка стояла на столі: жінки і троє хлопчиків, що тулились до неї.Олексій Іванович ніколи не бачив у нього цієї фотокартки і не чув, чи була в старого родина. Була, а тепер немає.Він згадав його слова про гетто, два розстріли, і щось здусило йому горло.. Тихо зійшов сходами до кухні, що знаходилась у цоколі будинку.Там було холодно і тихо.Кухарка Ганна, що часом ночувала тут, аби встигнути приготувати сніданок, спала на лаві біля плити, дбайливо вкрита ковдрою.
— Тихо! – почув він шепіт за спиною, і рвучко обернувся.За ним стояв вчорашній його співрозмовник. – Не будіть їх?
— Чому ? – пошепки спитав Олексій Іванович.
— Бо їм добре так, а надворі дощ, і він буде падати, скільки я йому скажу.А ви ходіть зі мною.
Щось було в його голосі таке, що Олексій Іванович без вагання рушив за тим чоловіком.Це був не той стан, майже паралізованого страхом цивільного перед людьми в погонах НКВС, а почуття майже сліпої довіри. Краще б пацієнт з четвертої палати мовчав, але він обернувся на сходах, що вели униз, і сказав:
— Може статись так, що хтось потім не прокинеться.Так буває, коли вони чують цю музику. Але смерть і так стоїть уже в них у головах, і нічого тут не вдієш.
— Яка ще музика?
— Моя музика, — з якоюсь гордістю відказав чоловік.
— Стривайте! – вхопив його за рукав лікар. – Як це можна не прокинутися від музики? Що ви цим хочете сказати?
— Музика , яка лежить в основі гармонії світобудови, пане докторе. Її можна почути у собі й вийняти з себе. А потім відтворити. Ця музика не вбиває. Але ми матимемо час ще про це поговорити, я вам обіцяю.
Його спокійний тихий голос знову повернув лікарю почуття дитячої довіри. Треба було просто йти за ним, дивитись, як він впевнено знаходить вимикачі, запалює світло в підземеллі, відсуває засув, заходить до моргу, де, на щастя, немає жодних мертвих тіл, і жодного запаху, що нагадував би про смерть.Олексій Іванович подумав, скільки життєвої сили забрав у нього позавчорашній день, коли він водив туди капітана. Але тут чоловік впевнено підійшов до дверей, від яких нібито не було ключа, вийняв з кишені той ключ і легко повернув у замку.
— Це я, Олю! З паном доктором.
Почулось шарудіння і загорілось світло.
— Заходьте!
За дверима була маленька кімнатка, навіть не кімнатка, а площадка, з якої вели сходи нагору.На соломі у кутку лежала купа дрантя, а коло нього сиділа молода дівчина, тримаючи на колінах якийсь згорток.Але погляд у неї був насторожений, а не привітний.
— Не бійся, Олю! Пан доктор допоможе нам.
— Та я не боюся, — відповіла вона трохи хрипкуватим, застудженим голосом, — але йому зовсім зле...
Олексій Іванович аж відсахнувся, одразу второпавши, у яку страшну пастку його заманили.
— Це пан доктор боїться, — сміло мовила дівчина. – Треба було нам усім підірватись на гранаті..
— Не мели дурниць, — м"яко сказав чоловік.— А ви, докторе, огляньте пораненого.Запали, Олю, ще одну свічку.
Олексій Іванович розгорнув дрантя й подивився спершу на рану, а тоді на обличчя пораненого.Зачепило легені, але не так, щоб викликати швидку смерть, і рана вже почала гноїтись.Хлопець, що отримав кулю в легені, розплющив очі, цілком свідомий того, що відбувається. Сильний, мабуть.
— Коли його поранили?
— Позавчора.
— Ага, то цей спектакль із закривавленою іконою – ваша робота? А не виглядає це на святотатство?
— Пусте! – махнув рукою пацієнт з четвертої палати. – Нам треба було відволікти увагу.І заодно дещо нагадати з того, що було десять років тому. Мене турбує куля в легенях. Її треба витягти.
— Мені потрібні інструменти.
— Вони вже тут. Я їх забрав з вашого кабінету.
Олексій Іванович аж розкрив рота від обурення.Потім спромігся на слово:
— Ну, знаєте, я ще не стрічав такого пройдисвіта! Ладен присягтися, що й ваша хвороба цілковита фальшивка.
— Ага.
— Треба його перенести на стіл, туди...— лікар не насмілився вимовити слово "морг".А тоді звернувся до дівчини: Це ваш чоловік?
— Так, це мій чоловік і моя дитина,— вона гойднула сповитком, який не випускала з рук.— Ми воюємо разом.
— З дитиною?!
— Василько вже звик.
— Знаєте, шановна, я був на війні цілих чотири роки, але не бачив, щоб немовлята воювали. Діти мають залишатися в тилу.
— Може, на вашій війні й був тил, але на нашій його немає!
Олексій Іванович зітхнув:
— Треба ноші, щоб його перенести.Там є в кутку.
Коли нарешті поранений опинився на столі, лікар помив руки і облив їх спиртом.До нього повернулося давно забуте відчуття того, що він потрібен і на своєму місці.Сказав тим обом:
— Хтось з вас буде мені асистувати.Швидко вирішуйте.
— Я, — сказав чоловік.
— Від цієї хвилини не задавати мені питань і робити все, що я вимагаю.Попереджаю, може трапитись усе, що завгодно.