Раз, ясного весняного ранку, яскравий промінь прорвався у вікно і впав до узголов'я хворого. Помітивши це, Ганна Михайлівна звернулась до Евеліни:
— Засунь завіску... Я так боюся цього світла...
Дівчина підвелася, щоб виконати наказ, але несподівано пролунав, уперше, голос хворого й зупинив її:
— Ні, нічого. Будь ласка... лишіть так...
Обидві жінки радісно схилилися над ним.
— Ти чуєш?.. Я тут!..— сказала мати.
— Так! — відповів він і потім замовк, ніби силкуючись щось пригадати.
— Ах, ось що! — заговорив він тихо і раптом спробував підвестися.— Той... Федір приходив уже? — спитав він.
Евеліна перезирнулася з Ганною Михайлівною, і та затулила йому рота рукою.
— Цить, цить! Не говори: тобі шкодить.
Він притис руку матері до губ і вкрив її поцілунками. На його очах стояли сльози. Він довго плакав, і від цього йому стало легше.
Кілька днів він був якось лагідно задумливий, і на обличчі його з'являвся вираз тривоги кожного разу, коли повз кімнату проходив Максим. Жінки помітили це і попросили Максима бути десь далі. Але раз Петро сам попросив покликати його і залишити їх удвох.
Увійшовши до кімнати, Максим взяв його за руку і ласкаво погладив її.
— Ну-ну, мій хлопчику,— сказав він.— Я, здається, мушу просити в тебе пробачення...
— Я розумію,— тихо сказав Петро, відповідаючи на потиск.— Ти дав мені науку, і я тобі за неї вдячний.
— К бісу науки! — відповів Максим з гримасою нетерпіння.— Занадто довго лишатися педагогом — це страшенно задурює. Ні, цим разом я не думав ні про які науки, а просто дуже розсердився на тебе й на себе...
— Значить, ти справді хотів, щоб?..
— Хотів, хотів!.. Хто знає, чого хоче людина, коли сказиться... Я хотів, щоб ти почув чуже горе і перестав так носитися з своїм...
Обидва замовкли...
— Ця пісня,— через хвилину сказав Петро,— я пам'ятав її навіть, коли марив... А хто цей Федір, якого ти кликав?
— Федір Кандиба, мій давній знайомий.
— Він теж... народився сліпим?
— Гірше: йому випалило очі на війні.
— І він ходить по світу й співає цю пісню?
— Еге, і годує нею цілий виводок сиріт-племінників. І ще знаходить для кожного веселе слово й жарт...
— Так? — задумливо перепитав Петро.— Як хочеш, в цьому є якась таємниця. І я хотів би...
— Що ти хотів би, мій хлопчику?
Через кілька хвилин почулися кроки, і Ганна Михайлівна ввійшла до кімнати, тривожно вдивляючись в їх обличчя, видимо, схвильовані розмовою, яка урвалася з її приходом.
Молодий організм, раз перемігши хворобу, швидко справлявся з її залишками. Тижнів через два Петро був уже на ногах.
Він дуже змінився, змінилися навіть риси обличчя,— в них не було помітно колишніх припадків гострого внутрішнього страждання. Різке моральне зворушення перейшло тепер у тиху задумливість і спокійний смуток.
Максим боявся, що це тільки тимчасова зміна, викликана тим, що нервова напруженість ослаблена хворобою. Якось смерком, підійшовши перший раз після хвороби до фортепіано, Петро став, як звичайно, фантазувати. Мелодії звучали сумні й рівні, як його настрій. Аж ось, несподівано, серед звуків, повних тихого суму, прорвались перші ноти пісні сліпих. Мелодія зразу розпалась... Петро хутко підвівся, його обличчя було перекривлене, і на очах стояли сльози. Як видно, він не міг іще справитися з сильним враженням життєвого дисонанса, що став перед ним у формі цієї скрипучої й тяжкої скарги.
Цього вечора Максим знову довго розмовляв з Петром на самоті. Після цього минали тижні, і настрій сліпого залишався все тим самим. Здавалося, надто гостра й егоїстична свідомість особистого горя, що вносила в душу пасивність і пригнічувала природжену енергію, тепер похитнулася і поступилася місцем чомусь іншому. Він знову ставив собі цілі, складав плани; життя зароджувалося в ньому, надломлена душа давала паростки, як захиріле деревце, на яке весна війнула живущим подихом... Було, між іншим, вирішено, що ще цього літа Петро поїде в Київ, щоб з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом настояли, що вони поїдуть тільки вдвох.
X
Теплої липневої ночі бричка, запряжена парою коней, зупинилась на ночівлю в полі, на узліссі. Вранці, на світанку, двоє сліпих пройшли шляхом. Один вертів ручку примітивного інструмента: дерев'яний валок крутився в отворі порожнього ящика і терся об туго натягнуті струни, що однотонно й сумно гули. Трохи гугнявий, але приємний старечий голос співав вранішню молитву.
Хохли, що проїздили шляхом із таранею, бачили, як сліпців підкликали до брички, біля якої на розісланому килимі сиділи пани, що ночували в степу. Коли через деякий час хурщики спинилися на водопій біля криниці, то повз них знову пройшли сліпці, але цим разом їх уже було троє. Спереду, постукуючи перед собою довгою палицею, ішов дід з сивим волоссям, що маяло від руху, і довгими білими вусами. Лоб його вкривали старі виразки, мовби від опіку; замість очей були тільки ямки. Через плече в нього була надіта широка тасьма, прив'язана до пояса дальшого. Другий був високий на зріст хлопчина, з жовчним обличчям, дуже подзьобаним віспою. Обидва вони йшли звичною ходою, підвівши незрячі обличчя вгору, ніби розшукуючи там свій шлях. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежі, з блідим і мовби трохи зляканим обличчям; його хода була невпевнена, і часом він зупинявся, ніби прислухаючись до чогось позаду і заважаючи рухові товаришів.
Години до десятої вони відійшли далеко. Ліс лишився синім пругом на обрії. Кругом був степ, і попереду чути було гудіння розігрітого сонцем дроту на шосе, що перетинало курний шлях. Сліпці вийшли на нього і повернули праворуч, коли ззаду почувся тупіт коней і сухий гуркіт кованих коліс по щебеню. Сліпці стали край дороги. Знову загуло дерев'яне колесо по струнах, і старечий голос затяг:
— Под-дайте слі-пеньким...— До гудіння колеса долучився тихий перебір струн під пальцями юнака.
Монета брязнула біля самих ніг старого Кандиби. Гуркіт коліс стих, видно, проїжджі зупинилися, щоб подивитись, чи знайдуть сліпі монету. Кандиба зразу знайшов її, і на обличчі з'явився вдоволений вираз.
— Бог спасеть,— сказав він у напрямі до брички, на сидінні якої виднілась квадратна постать сивого пана, і дві милиці стирчали збоку.