Тетяна Михайлівна. Вони всі твердять, що забули. Він же і прізвища свого сказати не хотів. Ми змушені були дзвонити у школу.
Слідчий. При хлопчикові? Для чого?
Тетяна Михайлівна. Ну, щоб перевірити. А може, він вигадане прізвище сказав.
Слідчий. А він що?
Тетяна Михайлівна. Плакав, звичайно.
Слідчий. І нічого не говорив?
Тетяна Михайлівна. Здається, сказав… "Якщо мама дізнається…" Чи щось таке.
Слідчий. І ви все-таки вважаєте, що зробили правильно?
Тетяна Михайлівна. Ви так говорите, наче… наче я… наче ми… юридично ми всі — свідки. Не обвинувачені. Я консультувалася. Звичайно, це все… неприємно… жахливо, я хотіла сказати. Ніхто не заперечує. Але хто знав? Хто?.. Адже неможливо все передбачити. Кругом таке робиться… Всі один одного смикають. Може, щось і не зовсім так скажеш, зробиш. Так треба одразу…
Слідчий. Все передбачити, звичайно, неможливо. Але діти, повторюю, це все-таки діти… (Стрижалковському.) Пробачте, я розумію, вам важко зараз говорити. Але, якщо можете, розкажіть трохи., про Дмитрика.
Стрижалковський. Розказати? Про Дмитрика? Що розказати? З чого почати? Навіть не знаю..
Слідчий. А ви почніть, з чого хочете.
Стрижалковський. З чого хочу? Я хочу… хочу, щоб ви зрозуміли, що то був за хлопчик, що то була за людина… Та хіба на словах поясниш? Треба було бачити, говорити… Відчувати його подих, коли він підходив до стільця, мовчки обіймав тебе ззаду за шию і клав голову тобі на плече. Я боявся дихнути, боявся поворухнутися… тому що… тому що це були кращі хвилини мого життя…
Слідчий. Я вас розумію.
Стрижалковський. Ні-і… Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте. Бо нічого не знаєте. Ліда сказала, що, коли вона вперше побачила його, серце в неї завмерло і зупинилося. А тут ще керівник табірного оркестру: "Дивись, наче синочок твій. Такий схожий". І Ліда відразу, не задумуючись: "Значить, мій і буде!"
Слідчий. Ви хочете сказати…
Стрижалковський. Ліда того літа працювала у піонерському таборі. Там відпочивали вихованці школи-інтернату для музично обдарованих дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. Ми часто з Лідою працювали у таборах замість відпустки. Чи можуть взагалі нормальні батьки зрозуміти тугу бездітних по дітях — не знаю… Дмитрик якось теж одразу потягся до Ліди. Вони не розлучалися з ранку до ночі. Це була доля… Я не знаю, що тепер буде… У мене теж зупинилося серце, коли я вперше побачив їх разом. Вони сиділи на лавочці. Він якось судорожно обіймав Ліду і притискався до її грудей… Йому було тоді вісім років.
Слідчий. Він був сиротою?
Стрижалковський. Потім він сказав, тихо так: "Хлопці думають, що мені нарешті пощастило і ви мене всиновите… Але я не вірю". Розумієте?.. Він був більше, ніж рідний син…
Слідчий. Він був сиротою?
Стрижалковський. Так. Ми все перевірили. Ми дуже боялися, щоб ніхто потім не претендував. Не забрав… Якби ви бачили, як він радів! "Я навіть не вірю, що це насправді,— говорив він. — Що це мені не сниться. Боюсь, що прокинусь і побачу дитбудинок…" Куди він міг поїхати? Куди?.. Як у нього, крім нас, — нікого! Нікого на цілому світі!
Слідчий. Ваша дружина в лікарні?
Стрижалковський. Так… Післязавтра їй робитимуть операцію. Дуже серйозну.
Слідчий. Вона нічого не знає?
Стрижалковський. Ні… Як я їй скажу? Як?.. Він мав прийти в лікарню… В неї був день народження. Я сказав, що він захворів… Вона була така занепокоєна! І вирішила, що я плачу, бо теж хвилююся.
Слідчий. Дай боже вам сили…
Стрижалковський. Він такий непростий хлопчик!.. Хотів бути льотчиком — і боявся висоти. Хотів бути моряком — і погано плавав. І через усе те був дуже вразливий.
Дмитро Миколайович. Так. Так. Я теж це помічав. Йому було дуже важко робити зауваження. Одразу червонів. Ледь не до сліз.
Стрижалковський. Дуже вразливий… Це в нього від матері. Я розпитував про неї. Їздив на її батьківщину. У Запорізьку область. Ми боялися, щоб хтось із родичів потім не претендував. Близьких родичів у неї не було. Батьки померли рано. Бабуся, яка її виховувала змалку, теж. Але в селі її всі добре пам’ятають. І лагідно називали — Олечка. Вона була матір’ю-одиначкою. І записала Дмитрика на своє прізвище — Непийпиво.
Тетяна Михайлівна. Що?!
Стрижалковський. Якийсь негідник образив її. Мабуть, її легко було образити. Судячи з того, що про неї розповідали. Чиста й довірлива була. Якийсь Микола. Так принаймні було в метриці Миколайович. То потім він став Михайловичем. Після всиновлення… Я так завжди боявся цього Дніпра!.. Наче відчував!.. Наче відчував… Так боявся того Дніпра!
Тетяна Михайлівна. Це він, він винен в усьому! От хто справжній винуватець!
Слідчий. Хто?
Тетяна Михайлівна. Дружок його! (Показує на Дмитра Миколайовича.) Професор! Таточко рідний хлопця! Спокусив колись Олечку. І кинув. Утік. Аж у Москву забіг. Олечка йому, бач, не пара була… Як гуляти — пара, а як одружитися…
Дмитро Миколайович. А чому ж — по батькові? Якби…
Тетяна Михайлівна. Не хотіла Олечка його по батькові! Не хотіла! Хіба він батько? Козел!.. А Миколайовичем записала, бо народився хлопець дев’ятнадцятого грудня, на Миколая Чудотворця.
Дмитро Миколайович. А ви сказали йому… про дитину… і взагалі?
Тетяна Михайлівна. Ні, не сказала… Так уже вийшло… Та яка різниця — сказала, не сказала?! Хіба в цьому справа?!
Дмитро Миколайович (тихо, з гіркотою) От тобі й білий кінь! Переможець!
Слідчий (до прочинених дверей, за якими стоїть Віктор Олександрович). Зачиніть двері! Ви заважаєте!
Дмитро Миколайович. Це., це він… Там, у коридорі.
Слідчий. Він?
Дмитро Миколайович. Той, про кого йдеться.
Слідчий. Запросіть його сюди… будь ласка.
Дмитро Миколайович (зазирає за двері). Вже нема. Пішов.
Тетяна Михайлівна. Втік. Як завжди.
Надія Іванівна (говорить через силу). У зайців, яких так люблять діти, заведено: біжить лісом зайчиха, побачить під кущем зайченя, своє, не своє — байдуже, все одно зупиниться, нагодує, приголубить і лиш тоді побіжить далі… У зайців!
Дмитро Миколайович. А ми ж люди!
Входить Вася, зморений, знесилений, з червоними від безсоння очима.
Вася. Пробачте… (Сідає на вільний стілець, опустивши очі.)
Слідчий (Васі). Ви?..