1 Синя Борода — персонаж відомої казки Шарля Перро.
ликою осторогою,— так, щоб на острові ніхто не помітив.
Мейбл марно повторила свої сигнали десь вісім чи десять разів, але, не одержавши ніякої відповіді, з розпачем уже подумала, що це могли помітити вороги, як раптом побачила у відповідь помах весла, а в чоловікові, який підвівся у пірозі, вона відразу впізнала Чиигачгука. Аж ось, нарешті, з'явився той друг, який,— вона тепер і на мить не сумнівалася,— хоче і зможе їй допомогти! З цієї миті настрій і дух Мейбл знову піднявся.
Могіканин, безумовно, помітив і, напевне ж, упізнав її: адже йому було відомо, що вона прибула сюди з загоном; і Мейбл сподівалася, що, як добре смеркне, він зробить усе можливе, щоб визволити її. Делавар знав, що острів захопили вороги: це було видно вже з тієї остороги, якої він дотримувався; на його ж кмітливість і спритність Мейбл покладалася цілком. Основною перешкодою тепер лишалася Роса, бо, хоч індіянка й була вельми прихильна до Мейбл, вона водночас була вірна своєму народові і нізащо не погодилася б пустити ворожого індіянина до блокгауза чи випустити з нього Мейбл, дозволивши їй зруйнувати плани Гострої Стріли. Ті півгодини по тому, як Мейбл Дангем помітила Великого Змія, були чи не найболіс-ніші в її житті. Вона бачила засіб, яким можна було досягти всього, чого так бажала, він ніби був уже так близько, що його можна було рукою дістати, і все-таки вислизав з її рук. Мейбл знала, що з усією своєю лагідністю та жіночою щиросердістю Роса була рішуча й холоднокровна, і зрештою вона, хоча й неохоче, дійшла висновку, що для досягнення мети у неї нема іншого виходу, як тільки ошукати свою подругу й заступницю. Що й казати, огидним здавалося щиросердій, незрадливій, наївній і безневинній дівчині, ошукувати таку подругу, як Роса; однак на карту ставилося життя рідного батька, коли самій індіянці нічого не загрожувало, тим часом як їй, Мейбл, треба було рятуватися від зазіхань Гострої Стріли, і це брало гору над зайвою делікатністю.
Що глибше западали сутінки, то несамовитіше калатало серце Мейбл, і вона щонайменше десять разів то зупинялася на якомусь плані, то знову відкидала його. І щоразу на заваді ставала присутність Роси, бо, по-перше, Мейбл ніяк не могла зміркувати, як їй усе ж таки довідатися, коли Чингачгук буде коло дверей,— вона ж не сумнівалася, що. він ось-ось підійде,— а по-друге, як його впустити до блокгауза так, щоб не сполохати свою надто сторожку подругу. Втрачати ж дорогоцінний час вона не мала права, бо могіканин, якщо вона не очікуватиме його біля дверей, може підійти і, чого доброго, знову піти: адже залишатися на острові йому було небезпечно. І от настала мить, коли Мейбл мусила зважитися на якийсь крок, навіть ризикуючи тим, що він може виявитися необачним. Нарешті, перебравши в голові всі можливі способи й плани, Мейбл зважилася підійти до індіянки і, з усіх сил намагаючись приховати своє хвилювання, промовила:
— Ти не боїшся часом, Росо, що ваші тепер, гадаючи, що тут Слідопит, можуть прийти й підпалити блокгауз?
— Я так не думати, так не думати. Не підпалити блокгауз. Блокгауз добре, скальп не здирати.
— Ми з тобою не можемо знати цього, Росо. Вони поховалися тільки тому, що я сказала, буцімто у нас тут Слідопит.
— Я думати, то страх. Страх швидко приходити і швидко відходити. Страх відганяти, розум — приводити назад. Страх робити воїн дурний, так само, як і молода дівчина.
І Роса зареготала так, як тільки регочуть дівчата, коли їм спаде щось дуже смішне на думку.
— У мене так неспокійно на серці, Росо, і я хотіла б, щоб ти сама ще раз полізла на дах і добре роздивилася, що там робиться на острові і чи не задумують ваші, бува, чого знову проти нас. Тобі досить лише глянути, і ти вмить здогадаєшся, що вони заміряються робити. ?
— Лілея хотіти, Роса піти, але Роса дуже добре знати, що індіянин спи: ждати батько. Воїн їсти, пити, спати — завжди, коли не воювать і не на стежці війни. Тоді ніколи не ■спати, не їсти, не пити... не мати душа. А зараз воїн спати.
— Дай боже, щоб це було так! Але все ж таки біжи, дорога Росо, і добре роздивися довкола. Небезпека може підкрастися тоді, коли її менш за все чекаєш.
Роса встала і вже зробила крок, щоб лізти нагору, але раптом уклякла на першому щаблі драбини. Серце Мейбл забилося з такою силою, що вона вже боялася, щоб його ударів, бува, не почула подруга. їй раптом здалося, що індіянка якось здогадалася про її справжні наміри. І підозри ці частково не були позбавлені підстав: індіянка й справді зупинилася подумати, чи нема часом чого необачного в тому, що вона погодилася зробити. Спершу в неї майнула підозра, що Мейбл надумала тікати, але вона тут-таки відкинула її, як безпідставну: адже блідочолій ніяк вибратися з острова, а блокгауз — найкращий і найбезпечніший для неї сховок. Потім їй спало на думку ще інше: а чи не помітила, бува, Мейбл чогось такого, що свідчило про повернення батька. Але наступної миті вона відкинула і цей здогад, адже вона була цілком певна, що коли вона сама нічого не помітила, то де вже там щось помітити якійсь блідочолій, чиї здібності в таких справах індіянка ставила, мабуть, не вище, ніж великосвітська дама — манери своєї покоївки. А що більш нічого їй не спало на думку, вона поволі стала підійматися по драбині вгору.
Коли Роса вже була на горішньому поверсі, нашу героїню раптом осяяла щаслива думка, яку вона й поспішила викласти подрузі таким зовні природним та недвозначним голосом, що виграла велику можливість для успішного здійснення свого виплеканого за цей час задуму.
— Я злізу вниз, Росо, і наслухатиму коло дверей, доки ти будеш на даху,— сказала вона,— і ми одночасно будемо на чатах і вгорі, і внизу.
Хоч Роса і вважала таку обачливість зайвою, добре знаючи, що ніхто не може потрапити знадвору до блокгауза, якщо не допоможуть зсередини,— тим більше, що й боятися якогось нападу тепер не було ніяких підстав,*.бо вони давно б чули, коли б,щось таке готувалося,— вона поставилася до цієї пропозиції Мейбл з повним довір'ям, пояснюючи це тільки страхом та недосвідченістю своєї блідочолої подруги. Отож наша героїня могла тепер спокійно злазити до дверей, тим часом як індіянка лізла на дах. При цьому Роса не вважала навіть за потрібне назирати за Мейбл. Відстань між ними була чималенька, й балакати було ніяк, тому протягом трьох-чотирьох хвилин перша намагалася все обдивитися, наскільки дозволяла темрява, а друга, вся ніби перетворившись на слух,— почути, що діється за дверима.