I тут вiн зрозумiв — ця добра товста молодиця була й хитрюща — вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого — коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.
Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.
А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"
Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.
Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.
I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.
I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.
Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...
А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.
Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!
Не iржуть i не порскають.
Вiн припав пiд кучу.
Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
А з гайка пропищала дрiмлюга.
I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.
Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.
Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.
Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
— Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..
— Тих-х-хо! — Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. — Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..
— Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!
I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.
— Зараз я,.. та зараз же...
I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.
Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.
О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.
Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.
Двi iншi кобили теж були в путах.
Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, — були затягнутi закрутки.
Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.
Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.
Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.
Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.
Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби — не боркана.
Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка — так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.
I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.
Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.
Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.
Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.
Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.
З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.
Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.
I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався — розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила нiби затрималась.
I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.
Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.
Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.
Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров — то вiн гривою порiзав собi губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила — вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!
Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.
I впала бiля конов'язi.
Саме тодi — як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.
А iншi холопи всi були п'янi.
Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.