. . ." Цікавить не цікавить, а розчулює і захоплює у вашій діяльності те, що, наскільки мені відомо, ви перший, безсумнівно, досвідом довели, що людина — скрізь людина, тобто добра товариська істота, у спілкування з якою можна й необхідно входити добром і правдою, а не гарматами й горілкою. І ви довели це подвигом справжньої мужности, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть його й не розуміють".
Це дуже підбадьорило науковця-дослідника й мандрівника і, незважаючи на тяжкий стан здоров'я, він, за порадою Толстого, далі працював над своїм щоденником. А коли притихла на деякий час хвороба, то він виступав з публічними лекціями, а публіка вщерть заповнювала залі, де він виступав.
І хоч дискусія про заснування російської колонії не втихала і кількість бажаючих перевищила вже дві тисячі, Росія була заслаба для такої експансії, особливо, коли б довелося збройною силою виступити проти конкурентів. А тому в грудні 1886 року прийшло повідомлення Особливого комітету, в якому писалося: "Посилка російського військового корабля для захоплення одного чи кількох островів в Тихім океані з метою заснування там російської колонії не є сьогодні побажаним, тому що підняття прапора неминуче втягло б уряд у цілу низку заходів, які дорого коштують, але не приносять істотної користи для держави". Цар Олександер 3-ій без вагання підтвердив це рішення Комітету своїм висновком: "Вважати цю справу остаточно закінченою, Миклусі-Макла-еві відмовити".
Так закінчилась висунута ідея про заснування колонії. Це також коштувало Маклаєві багато здоров'я. А те, що навіть Академія наук спершу відмовилась прийняти тридцять скринь його колекцій, що становлять для науки величезну вартість, свідчить про примітивізм провідників тодішньої російської науки та їхнє реакційне нас-тавлення.
Це ще раз показує, в яких обставинах доводилося працювати такій передовій людині, як Миклуха-Маклай, який так багато зробив для Росії, але одночасно зазнав багато й нападів у пресі, ігнорування та цькування. Тому не тільки хвороба, н а яку він захворів ще на Новій Гвінеї, а й ці гіркі обставини довели його до могили на 42-му році життя. Навіть його чудовий щоденник "Серед дикунів Нової Ґвінеї" вийшов уже після його смерти.
Мимоволі пригадується й доля нашого земляка, співака й композитора Максима Березовського, який, повернувшися до Петербургу з Іатлії, де був на вершині слави, де його опери ішли там з великим успіхом, в Росії був зневажений, ігнорований, не дістав відповідної праці і покінчив самогубством ще в 1777-му році.
Як довідуємося з книжки спогадів Івана Шаповала ">В пошуках скарбів", наш відомий дослідник Козаччини, Запорізької Січі проф. Дмитро Яворницький теж був знайомий з Миклухою-Маклаєм. А Яворницький теж був завзятим дослідником, це ж він розкопав понад 1000 козацьких могил, це ж він зібрав у Січеславі (Дніпропетровському) 75 тисяч експонатів з козацької старовини, а, шукаючи тих експонатів і лазячи по Дніпрових порогах, по раз надам і зламан кілька ребер, що теж свідчить про його завзятість у своїх пошуках. А одного разу під час розкопування могили був засипаний землею, але його врятували ті селяни, що допомагали розкопувати. Проте деякий час він ходив на милицях. Мик-луха-Маклай, певно, багато разів чув про професора Яворницького, автора "Історії Запорізької Січі" та багатьох історичних та фолкльорних розвідок, а також і лектора університету і, нарешті, в 1877 році вони зустрілися в Петербурзі. Миклуха-Маклай саме повернувся після другої подорожі по Новій Гвінеї. Наш земляк, відомий художник Ілля Рєпін, саме намалював відому картину "Запорожці пишуть відповідь турецькому султановій, на якій в ролі писаря позував і сам Дмитро Яворницький. Яворницький хотів подивитися на готову вже картину й зайшов до І. Репіна, і там застав і Миклу-ху-Маклая, з яким їх відразу й познайомив господар.
"Розмова тривала до пізньої ночі, — як розповідає І. Шаповал. — Яворницький цікавився життям, діяльністю й мандрівками славнозвісного вченого-антрополога та етнографа. Михлуха-Маклай охоче розповідав йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, розповідав про своє перебування в Новій Ґвінеї". . .
"Говорив Миклуха-Маклай якимсь гортанним голосом, напевне, довге перебування дослідника в чужих краях відбилося на його акценті. . . Сидів тоді Миклуха-Маклай на канапі, по-турецькому підібгавши під себе ноги".
Пізніше Д. Яворницький навідався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив в той час з родиною в Петербурзі на Галерній вулиці. Він сам^був хворий. Скаржився на легені, ревматизм та невралгію. Він намагався перебороти свої недуги й весь час працював над своїми записами, зробленими під час подорожі. їх, зрозуміло, ріднило не тільки те, що вони українці, а й спільні зацікавлення. Яворницький побачив багато колекцій з ма-теріяльної культури, які зібрав Миклуха-Маклай під час своїх мандрівок. Хотілося Яворницькому придбати з того дещо для свого музею, але через стан здоров'я господаря не зважився. А в квітні 1888 року Миклуха-Маклай помер.
Професор Яворницький ще відвідав дружину покійного, яка й подарувала йому частину рідкісної колекції. Це була переважно зброя: щит з панцира черепахи, щит з шкіри крокодила, з вуха слона, списи, стріли, два сагайдаки з крокодилячої голови та луки, обтягнуті шкірою. Ті речі й досі експонуються в Дніпропетровському історичному музеї.
Авто вже наближалося до Маданґу, проїхавши знову шістдесят кілометрів. І хоч я був трохи стомлений, в душі цвіли радість і задоволення, що пощастило хоч дві-три години побути на стежках славного Миклухи-Маклая, відвідати місцевості, про які я мріяв багато років.
Правда, хтось скаже, що цікавлюсь і славлю людину, що віддала свої сили і знання гнобителеві України — царській Росії. Але, підходячи до цього питання об'єк-
Наші подорожні збирають у річці плескате каміння, на якому пектимуть картоплю та готуватимуть інші страви. Фото П. В.
тивно, слід врахувати й ті моменти, що обставини українця Миклухи-Маклая не сприяли вихованню в нього більшої української свідомости, патріотизму, як він мав. Адже з молодих років довелося йому жити то в Росії, то закордоном. Але незважаючи на це, як бачимо з усього, він знав рідну українську мову, любив свою батьківщину Україну, а в своїх статтях виступав в обороні прав України. І це в той час, коли царський уряд сказав, що ні України, ні української мови "не було, нема й не може бути". До того ж його полем діяльности була наука, далека від рідних проблем.