— Тільки дивіться: книги не рвати,— повчав Владек.
Розділ сьомий
• Батько вдень спить, а ввечері йде і вертається тільки під ранок. Він знайшов роботу в пекарні, де занапйщає здоров'я й заробляє так мало, що Владек тепер часто ходить голодний.
Владек нікому на світі не зізнався б у цьому ні мамі, нікому, бо це соромно — бути голодним. Одначе коли він бачить, що мало хліба, він відрізає собі зовсім тоненьку скибку. А коли мама наливає йому суп, він каже: "Годі", хоч і суп так смачно пахне. І часто — ой, як це соромно! —■ Владекові пригадуються бутерброди з повидлом, які він їв на старій квартирі. Мама нікого тепер не вмовляє їсти, навіть Віцуся. А Владек вдає, що нічого не помічає.
Несподівано для Владека теж знайшлося діло.
В їхньому домі крамничка. Господарі крамнички—подружжя. Жінка така гладка, а в нього дерев'яна нога.
Дітей у них немає. Обоє вони не вміють ні читати, ні писати.
Одного разу вони попросили Владека прочитати їм про злочин, який було скоєно на їхній вулиці, похвалили його за те, що він так вільно читає, і дали йому шість монпансьє. Владек дав по дві штуки Блішці й Віцусеві, тому що Блішка й Віцусь маленькі; одну — Мані й одну — глухонімій дівчинці, яка ні з ким не грається, а лише дивиться, як граються інші, і ніхто її не проганяє.
Владек ще кілька разів читав у крамничці газету й кілька разів допомагав підраховувати виторг. Потім господар крамнички і його гладка жінка прийшли до них у неділю з візитом і сказали, що плататимуть Владекові за підбиття рахунків п'ять злотих на місяць і що хочуть узяти собі назовсім маленьку Абу, тому що своїх дітей у них немає а Абу вже не смокче грудь, і вони могли б її удочерити.
Владекові завжди здавалося, що він не любить Абу. Абу примхлива, плакса, нічого не розуміє і все хоче взяти в руки, а як візьме — то зіпсує. А мама велить поступатися їй, бо вона маленька й дурненька. Та коли вона дурна, то нехай не набридає і всюди не лізе. І Владек, бувало, часто злився на Абу, коли йому доводилось її забавляти.
Одначе коли він почув, що Абу збираються забрати назавжди, що він уже не буде її братом, а добродій без ноги стане її татом, це видалося йому так страшно, Абу стала йому така дорога, що він би нізащо на світі на це не погодився.
— Мамо, я працюватиму. Олек мені знайде роботу... Ні, ні, не віддавайте Абу. Вона така маленька! їй буде сумно без Блішки й Віцуся! Я віддам їй свою картоплю.
Владек геть забув, що він уже великий, заплакав і вибіг з кімнати. У дворі заліз на дах погреба, й усе плакав і плакав, і ніяк не міг заспокоїтись.
За що їх бог так карає? Кав'ярні у них немає, до школи ходити не можна, кицьку кинули, бабуся поїхала, тато занапащає собі здоров'я...
І Владек усе розповів Олекові.
— Не реви ти, рюмсо,— втішав його приятель,— усі великі люди були нещасними.
І він подарував Владекові ланцюжок від годинника, на якому висів маленький глобус.
Розділ восьмий
— Завтра я в сарай не йду,— сказав Олек.
"Сараєм" він називає склад, на якому працює, а хазяїна свого зве "старим". Навіть якщо хазяїн молодий, його все одно звуть "старим",— так уже повелося.
Олек іде завтра в охронку записувати молодшого брата.
— І в тебе ж є малюки. Візьми їхні метрики — всіх трьох запишемо. Та ти, мабуть, знову не розумієш?
Олек уже звик, що Владекові треба все пояснювати.
— Охронка — це школа для зовсім маленьких дітей; восьмирічних уже не приймають, тому що там навіть літер не вчать. Діти малюють, співають, плетуть кошички і щодня одержують молоко, а двічі на рік — подарунки: фартушки або черевички й тістечка. А втім, сам побачиш.
Який цей Олек сміливий! Пройшов з передпокою просто в кімнату й показав Владекові, де він сидів, коли був маленьким і сам сюди ходив. Потім показав, які малюнки ще тоді висіли на стінах, а які потім повісили. Потім відчинив двері в іншу кімнату, де столи й лави були трохи вищі.
— Бачиш? Це швацька майстерня. Тут старші дівчатка рчаться шити й гаптувати.
В цей час до кімнати зайшла маленька худенька жінка; вона впізнала Олека і зовсім не розсердилась.
— А, Олеку, як поживаєш? Що скажеш новенького?
— Я прийшов у важливій справі. Сподіваюсь, ви нам не відмовите. А це мій товариш Владек, у нього теж двоє дітей! Ось метрика мого брата, а це дві — дітей мого товариша.
Худенька жінка проглянула метрики й похитала головою, тому що Віцусь був замалий для охроики.
— Я за них відповідаю,— аж із шкіри пнувся Олек.— Уся трійця як на підбір, перший гатунок... Ви вже не прискіпуйтесь, товар чудовий і за оптовою ціною.
— Не блазнюй, Олеку,— сказала жінка.— Навіщо ти дурника з себе вдаєш? Ти ж розумний хлопчик.
Олек почервонів і замовк, а завідувачка попрощалася з ними, тому що прийшли дві жінки записувати дітей до охронки.
Владек дуже любив свого товариша, але іноді йому було за нього соромно. Якось у бібліотеці Олекові навіть пригрозили, що, коли він не заспокоїться, йому не видадуть книжок.
І тоді так само сказали: "Не блазнюй!"
Загалом Олек іноді розумний і славний хлопець, а іноді поводиться так, ніби хоче, щоб над ним потішалися.
— Завідувачка на тебе розсердилась,— почав Владек, щоб перервати неприємну мовчанку.
— Дарма, помиримось. У неділю я поїду до тітки, нарву квітів і до букета додам записку, а в записці напишу золотим чорнилом: "Прошу вибачення".
Олек став розповідати про той час, коли сам ходив до охронки.
— Завідувачка дуже добра. А тут є інша охронка, то я й собаку туди не пустив би. Ні за що ні про що за вуха деруть і лінійкою по пальцях ляскають. Вихователька там така злюща, вредна.
Владекові здалося, що Олек і в інші охронки теж, певне, ходив, тільки недовго.
Розділ дев'ятий
Хоч мама й пророкувала, що буде все гірше й гірше, діла їхні нібито почали поправлятися. Пан Вітольд із передмістя Прага віддав батькові тридцять карбованців, які був йому винен, продали старий комод,— і знову на столі почали з'являтись масло і яловичина. А маленька Абу одержала вперше в житті черевички.
Абу було врятовано. Ніхто її вже не забере, ніхто не понесе з дому.
— Наша Абу! — кажуть діти з гордістю і, йдучи надвір, беруть її з собою.
Раніше ні Владек, ні Маня не хотіли гуляти з Абу; вони вважали, що їм не личить няньчитися з немовлям: адже