Скрипка

Страница 5 из 5

Шолом-Алейхем

Після такої передмови вам уже буде зрозуміло, чому Ефраїм Колода — зовсім чужий мені чоловік, який доводився нам п'ятим колесом до воза,— чатував на мене, підглядав, рознюхував, куди я йду, і підклав мені свиню: за-присягся, що сам бачив, як я їм трефне у пулковнпка і курю цигарки в суботу. "Щоб я мав,— казав він,— таке щастя, як це щира правда, а коли брешу, нехай не діждуся прийти туди, куди йду; навіть коли це хоч трішечки неправда, нехай мені рот скривиться і очі повилазять".

— Амінь, дай боже! — озвався я і дістав від тата свіжого ляпаса, щоб не був зухвалим... Та я, здається мені, забігаю наперед. Я вам забув розповісти, хто такий Ефра-їм Колода і що то за людина, і як усе це виникло.

На околиці міста, за мостом, жив Ефраїм Колода. Чому його звали Колодою? Він колись торгував лісом. Тепер уже не торгує. Цьому є певна причина. На складі у нього знайшли чужу колоду з чужим клеймом. Він мав через це багато клопоту. Почався суд, тяганина,— насилу відкарас-кався від тюрми. Відтоді він кинув торгівлю, взявся до міських і громадських справ: цехи, податки на м'ясо, синагога... Попервах у нього не дуже ладилось — він зазнавав ганьби, але чим далі, тим більше прибирав до рук громадські справи і почав натякати, що знає всі входи й виходи... З часом Ефраїм став потрібною людиною, без якої не можна було й кроку ступити. Отак залазить хробак у яблуко, умощується досить просторо, стелить собі м'яке ліжко, почуває себе як дома, стає великим цабе.

Був Ефраїм низенький на зріст, мав куці ноженята й маленькі рученята, червоні щічки, ходив швиденько, пританцьовуючи і похитуючи голівкою. Говорив він скоромовкою, повискуючи, а сміявся дрібненько, наче розсипаючи горох. Я його терпіти не міг — сам не знаю за віщо. Кожної суботи, коли я йшов до Чечика або від Чечика, я зустрічав його на мосту в довгому залатаному святковому сюртуці. Він ішов, заклавши руки назад і наспівуючи дуже тоненьким голоском, а довгий сюртук досягав йому до п'ят.

— Добридень,— вітаю я його.

— Добридень,— каже він.— Куди це хлопець прямує?

— Просто так,— кажу,— прогулююсь.

— Прогулюєшся? Сам-один? — каже він і дивиться мені в очі з такою посмішкою, що важко второпати, що вія хоче цим сказати: чи то велика відвага з мого боку, що насмілююсь іти сам-один, чи розумно я дію, чи по-дурному...

Одного разу, йдучи до Чечика, я помітив, що Ефраїм Колода чогось надто пильно дивиться мені вслід. Я зупинився на мосту і почав дивитися у воду. Ефраїм теж зупинився і теж почав дивитися у воду. Тоді я пішов назад. Бачу, він слідом за мною. Я знову попрямував до Чечика, але й він — туди ж. Потім він зник. Згодом, сидячи за столом з Чечиком і попиваючи чай, ми почули, що чорний собака на когось дуже гавкає і рветься на ланцюгу. Я глянув у вікно, і мені здалось, що бачу щось низеньке, чорненьке, на маленьких ніжках, воно біжить-біжить і зникає. Судячи з усього, я б міг заприсягтися, що це Ефраїм Колода.

Так воно й було. Я прийшов додому присмерком з роз-червонілим обличчям і застав Ефраїма біля столу. Він із запалом щось розповідав і сміявся за своєю дивною манерою. Побачивши мене, він замовк і почав постукувати куцими пальцями по столу. Проти нього сидів тато,— білий як крейда,— крутив бороду, одриваючи волосинки одну по одній,— ознака, що він роздратований.

— Звідки це ти йдеш? — запитує в мене тато і дивиться на Ефраїма.

— А звідки мені йти? — питаю.

— Не знаю,— каже він мені.— Скажи ти — звідки, ти знаєш краще.

— З синагоги,— кажу.

— А де ти,— каже,— був цілий день?

— А де ж,— питаю,— мені бути?

— Хіба я знаю,— каже він,— де? Скажи сам де, тобі краще знати.

— У синагозі,— кажу.

— Що ти робив,— каже,— в синагозі?

— Що я міг робити,— питаю,— в синагозі?

— Хіба я знаю, що ти міг робити,— каже він,— у синагозі?

— Учився,— відповідаю.

— Що ти,— допитується він,— учив?

— Що мені вчити? — кажу.

— Хіба я знаю, що ти міг вчити?

— Талмуд вивчав,— відповідаю.

— Який розділ талмуда ти вивчав?

— Який розділ я міг вивчати?

— Хіба я знаю,— каже він,— який розділ ти міг вивчати?

— Я вчив,— кажу,— трактат "Субота".

Тут Ефраїм Колода засміявся дрібненько, а тато не міг більше стриматись. Він скочив з місця і почастував мене двома дзвінкими, вогненно-палаючими ляпасами. У мене аж іскри з очей посипались. Це почула мама в сусідній кімнаті і прибігла з галасом:

— Нухиме, господь з тобою, що ти робиш? Парубка б'єш, нареченого, перед вінчанням? Що буде, коли дізнається сват?!

Мати мала рацію. Сват дізнався про всю пригоду — Ефраїм сам усе йому переказав і цим помстився на ньому: вони завжди були на ножах.

Назавтра мені повернули тноїм і подарунки нареченій. Скінчилось моє женихівство. Це так допекло татові, що він занедужав, пролежав довгий час у ліжку, а мене не пускав до себе, навіть бачити не хотів, хоч як просила за мене мати, хоч як старалася виправдати мене.

— Така ганьба! — казав він.— Ганьба — це мені найгірше за все!

— Чого ти так побиваєшся? — намагалася його заспхи коїти мати: — Знайдемо іншу наречену. Що поробиш? Віку собі вкоротити? Певно, вона була не його суджена...

Серед тих, хто приходив відвідати мого хворого батька, був також і капельмейстер Чечик.

Побачивши його, тато зняв ярмулку, сів на ліжку, подав йому худу, висохлу руку, подивився в очі і сказав:

— Ой пане пулковнику, пане пулковнику!..

Більше він нічого не міг вимовити, бо його душили сльози і кашель...

Уперше за свое життя побачив я на очах у тата сльози. Це мене так вразило, що аж серце защеміло. Я стояв, дивився у вікно і ковтав сльози. У цю хвилину я щиро шкодував про все, що заподіяв. Я каявся від усього серця і зарікся, що ніколи-ніколи не буду сердити тата, ніколи-ніко-ли не завдам йому неприємностей. Прощай, скрипко!