Майже таке саме нещастя трапилось зі мною, але не через шмагання й ковзання на річці, а через скрипку. Ось як була справа.
До нашої винної крамниці часто заходив капельмейстер Чечик, якого ми звали "пан пулковник". То був високий здоровило з великою круглою бородою і страхітливими бровами. Розмовляв він дивною мішаниною з кількох мов. Під час розмови він поводив бровами. Коли опускав брови, обличчя його робилося темне, як ніч, а коли піднімав, воно ставало ясне як день, бо під цими буйними бровами були блакитні, добрі, сміхотливі очі. Чечик ходив у мундирі із золотими ґудзиками, і саме тому його звали у нас "пан пулковник". У нашій крамниці він був частий гість не тому, що, боронь боже, любив чарку, а тому, що мій тато вмів майстерно готувати з родзинок "найкраще, найдорожче угорське вино", яким Чечик не міг нахвалитися. Він, бувало, покладе свою велику страхітливу руку на пляшку і каже до тата своєю мішаною мовою:
— Пане келермайстер!, у тебе найлєпший унгард-вайн 2. Німа такого вина в Будапешті. Пред богем!
1 Хазяїн винного льоху (нім.)%
2 Угорське вино (нім ).
До мене Чечик ставився дуже прихильно, хвалив мене, що вчуся в хедері, і часто розпитував, хто був Адам, хто такий Ізак і хто був Джозеф.
— Иосиф? — питаю я.— Праведний Иосиф?
— Джозеф,— каже він.
— Иосиф,— виправляю я знову.
— У нас Джозеф, а у вас Юзеф,— каже він і щипає мене за щічку.— Джозеф — Юзеф, Юзеф — Джозеф,— вшістко єдно, ганц егаль 1.
— Хи-хи-хи.
Я ховаю обличчя в кулак і довго сміюся.
Але відколи я зробився нареченим, Чечик теж перестав поводиться зі мною, як з дитинчам, почав розмовляти, як з рівним, розповідав про полкові пригоди і різних музикантів (пан пулковник був дуже балакучий, та ні в кого, крім мене, не ставало часу його вислухати). Одного разу він почав зі мною розмову про музику, і я спитав у нього:
— На якому інструменті грає пан пулковник?
— На вшістких інструменту,— каже він і зводить на мене брови.
— На скрипці теж? — питаю я в Чечика, і він нараз стає вищий в моїх очах.
— Приходь як-небудь до мене,— каже він,— я тобі заграю.
— Коли я можу,— кажу,— прийти до вас, пане пул-ковнику, як не в суботу? Але з умовою, щоб ніхто не знав. Обіцяєте мені?
— Пред богемі — каже він і зводить на мене брови.
8
Чечик жив ген далеко за містом у білій маленькій хатинці, з маленькими віконцями, пофарбованими віконницями і зеленим городом, на якому гордовито красувалося —багато високих жовтих соняшпиків, що, схиливши трохи набік головки, трохи коливались, наче кликали мене до себе: "Сюди, до нас, хлопчику І Тут просторо, вільно, ясно, свіжо й тепло, тут хороше!.." І після бруду, спеки й куряви, що в містечку,, і після тісноти, гармидеру й галасу, що в хедері, таки вабить сюди, бо тут просторо, вільно, ясна, свіжо й тепло, тут хороше! Хочеться бігати, стрибати, горлати, співати чи то зовсім кинутись на землю, обличчям у зелену, пахучу траву... Та ба! Не про вас це, єврейські діти! Жовті соняшники, зелена капуста, свіже повітря, чиста земля, ясне небо,— пробачте, це не на вашому смітнику зросло!..
Зустрів мене чорний, кудлатий собака з червоними вогненними очима. Він так люто накинувся на мене, що душа в п'яти сховалася. Щастя, що собака був прив'язаний. Почувши мій лемент, Чечик вибіг без мундира і нагримав на собаку,— лише тоді собака вгамувався. Після цього Чечик підвів мене до чорного собаки. Запевняючи мене, що нічого боятись, собака не вкусить, він запропонував мені, щоб я погладив тварину, і, недовго думаючи, взяв мою руку та провів нею по собачій шкурі. Чорний розбишака опустив хвіст, схилив голову і кинув на мене погляд збоку, немовби кажучи: "Твоє щастя, що пан стоїть поблизу, а то пішов би ти звідси без руки..." Набравшись страху через собаку і зайшовши з паном пулковником до хати, я занімів від здивування: всі стіни з верху до низу увішані рушницями, а на підлозі лежить шкура з головою лева чи тигра із страхітливо гострими зубами. Ну, лев — це ще невелике лихо, він дохлий. Але рушниці, рушниці! Мені не любі були свіжі сливи і рум'яні яблука, якими частував мене господар з власного саду. Мої погляди безперестанку стрибали з однієї стіни на другу. Лише згодом, коли Чечик великою дужою рукою витяг з червоної коробки маленьку, кругленьку, пузату скрипку, поклав на неї свою велику широку бороду та провів кілька разів смичком по струнах і пролунали перші звуки незнаної мелодії, я вмить забув чорного собаку, страхітливого лева і заряджені рушниці. Я тільки бачив перед собою велику Чечикову бороду і його опущені брови, бачив лише круглу пузату скрипочку і пальці, які літають по струнах так хутко, що людський розум не може осягнути: де береться стільки пальців?
Потім зник і Чечик з його широкою бородою, густими бровами і чудесними пальцями. Я вже не бачив перед собою нічого. Я тільки чув спів, стогін, плач, хлипання, гомін, шепотіння,— дивні звуки, яких ніколи в світі не чув! Звуки солодкі, як мед, лились невпинно, лилися безпосередньо в серце, і душа моя полинула ген-ген далеко, в інші світи, у земний рай самих лише звуків, самих співів...
— Гербати хцеш? 1 — раптом звернувся до мене Чечик, ноклавши скрипку і ляснувши мене по плечі.
Мені здалося, що я впав з сьомого неба на землю.
З того часу я приходив сюди щосуботи по півдні слухати Чечикову гру на скрипці. Я вже йшов просто, нікого не боячись, і навіть з чорним собакою ми так заприятелювали, що, побачивши мене, він крутив хвостом і намагався кинутись до мене лизнути руку. Та я йому не дозволяв: "Будемо краще дружити на відстані!"
Дома жодна душа не знала, де я марную час у суботу,— все-таки наречений! — і не знали б до сьогоднішнього дня, якби не трапилася зі мною нова халепа, велике нещастя, яке буде описане в розділі дев'ятому.
9
Кого, здається, має обходити, коли, наприклад, хлопець іде в суботу погуляти трохи далі, ніж усі, за околицю міста? Невже справді немає іншої роботи, як підглядати, цікавитися чужими справами? Але балачки тут не допоможуть. Така вже наша вдача — придивлятися до інших, вистежувати, вишукувати хиби й давати поради. Наприклад, є такі, що люблять підійти до зовсім сторонньої людини, коли та біжить в якійсь нагальній справі, і сказати їй, що в неї, здається, підгорнулася штанина; або показати на когось пальцем так, щоб той не знав, на що ви патякаєте: на ніс, чи на бороду, чи ще там на якесь лихо; або коли хтось мучиться, відчиняючи щось, йому скажуть: "Ви не вмієте, пустіть мене"; або коли хтось будує хату, зупиняться й зауважать йому, що стеля, здається, занадто висока, кімнати надміру просторі, а вікна потворно широкі,— хоч розвалюй хату і будуй нову... Отак, розумієте, заведено у нас з давніх-давен, ще з перших днів створення світу. Ми з вами людей не переробимо, та це зовсім і не наш обов'язок...