На третьому поверсі вже замуркотіли, розкриваючись, двері ліфта. Почулися голоси.
— Ох, я так хвилююся! — казала жінка.
— Нічого-нічого!
— Все буде гаразд! — заспокоювали її.
Клацнув дверний замок.
— О! А це що таке? — Дениско впізнав голос Марії Іванівни.
— А ми до вас в вечірній час! — неприродно весело вигукнув хтось із прибульців.
Далі голоси злилися у нерозбірливий гамір, двері клацнули, вже не було чути нічого, лише глухе шамотіння.
Дениско здивовано стенув плечима. Ну й сьома квартира! Щодня сюрпризи, таємниці.
Дід Мороз!
Чого?
Що таке?
І враз промайнула думка: "А що як це — для Зірки? Може, вона серйозно захворіла?"
Дениско нещодавно прочитав книжку "Слон"— про те, як тяжко захворіла дівчинка, і тато, щоб розрадити її, привів у квартиру живого слона. І дівчинка видужала.
У Дениска защеміло серце. Дениско був чутливий хлопчик і завжди переживав, коли хтось хворів, комусь було погано.
Що ж з нею таке? Як же дізнатися?
На третьому поверсі було тихо. Чи то всі перейшли у ті кімнати, що над іншими квартирами, чи й справді відбулося щось серйозне. Бо Дід Мороз мовчати ж не буде. Не для того вирядився чоловік Дідом Морозом, щоб мовчати.
Прийшла мама. Незвична, у дрібних кучериках. Перший день після "хімії" мама завжди була незвична — поки голову не помиє, не висушить і не приведе зачіску у нормальний вигляд. І для чого та "хімія"— хто його зна.
Вираз обличчя у мами був винуватий. Вона вже приготувалася виправдовуватися — Дениско завжди їй дорікав, як вона затримувалася у перукарні на "хімії".
Але Дениско мовчав.
— Що сталося? — стурбувалася мама.
Дениско глянув на неї — говорити чи ні. І раптом сказав:
— У сьому квартиру Дід Мороз приїхав.
— Що? — не зрозуміла мама.
— Дід Мороз, — пояснив Дениско. — Такий, як ото на Новий рік подарунки розвозять. З фірми "Світанок".
— То тобі здалося. Чого б це Дід Мороз серед літа їздив.
— Не здалося. Що я — ненормальний? — образився Дениско.
— Ну, то, може, у них якесь свято, маскарад абощо… Не суши собі голову. Лягаймо спати. А то я затрималася. Така черга була… — нарешті вибачилася-таки мама.
Дениско довго лежав із розплющеними очима і не міг заснути. Йому уявлялося, як там, на третьому поверсі, не спить розчервоніла, з перев’язаним горлом, хвора Зірка. Коли Дениско уявляв собі хворого, то чогось обов’язково з перев’язаним горлом. Може, тому, що сам він найчастіше хворів на ангіну і мама завжди перев’язувала йому горло.
Денискові навіть здалося, що і в нього підвищується температура і він захворює.
А коли температура, завжди хочеться чогось прохолодного. Ну, звичайно ж, Дід Мороз прийшов до Зірки. Немає сумніву. Жодного.
З цею думкою Дениско й заснув.
9. ВОНИ ГОВОРИЛИ НЕПРАВДУ
Коли Дениско прокинувся, перша його думка була про Зірку. З цією думкою він заснув і з нею ж прокинувся. І наче не було сну. Він навіть не пам’ятав, що йому снилося.
Дениско не був дуже рішучим. Скоріше навпаки, як усі в міру сором’язливі делікатні хлопчики, перед тим, як щось зробити, він довго вагався.
Але тут він вирішив одразу. Треба її провідати! Негайно. Просто отак зранку.
Вже який день її не видно. Діда Мороза навіть запросили, а він… Добрий сусіда! Мріяв познайомитися, чатував під дверима, а як людина захворіла, то… А ще ж син лікаря! "Чуйне ставлення до хворого важить не менше, ніж ліки. Добре сердечне слово іноді варте більше, як двадцять таблеток", — часто казала мама.
Дениско поспіхом снідав, механічно перечитуючи мамину записку, (вона знову сьогодні затримається, бо знову іде відносно роботи).
…Але до хворих з порожніми руками не ходять. Хворим завжди щось приносять. Так уже заведено. Як син лікаря, Дениско це добре знав.
Погляд його спинився на серванті. На полиці лежала коробка цукерок, перев’язана червоною стрічкою.
У мами щоразу був дуже винуватий вигляд, коли вона приносила додому такі коробки. Мама завжди відмовлялася, але іноді відмовитися просто не вміла… Коли людина одужує, їй так хочеться віддячити лікарю.
Як правило, мама віддаровувала комусь ці коробки. Сусідам, знайомим, перукарці, прийомщицям у пральні, хімчистці.
Мама не розсердиться, якщо він візьме для хворої.
Але все-таки… Без дозволу…
Це все одно, що вкрасти. Хоч і в рідної мами…
"Я скажу їй, що не їстиму цукерок цілий місяць. І не їстиму! Слово честі!.. Мама повинна зрозуміти. Вона ж мама! Та ще й лікар. А це ж для хворої. Вона зрозуміє. Зрозуміє…"
Дениско витяг із серванта коробку й пішов до дверей.
Ну, чого соромитися? Діда Кирила і Марію Іванівну він знає. Хороші, симпатичні, гостинні люди. Що — вони його з’їдять?
Двері відчинила Марія Іванівна. З-за її спини визирав дід Кирило.
— О! — майже одночасно вигукнули вони.
— Заходь-заходь, дорогий сусіде! — першим вигукнув дід Кирило.
— Ласкаво просимо! — усміхнулася Марія Іванівна.
Дениско переступив поріг.
І одразу, наче стрибнув з кручі, випалив, простягаючи коробку, зарані продумані слова:
— Здрастуйте! А це вашій Зірці. Щоб швидше видужувала…
Марія Іванівна так і застигла:
— Що?!
І обернулася на діда Кирила.
— Що-що? — закліпав той очима. — Що ти таке кажеш? Щоб хто видужував? Хто хворий? Звідки ти взяв?
Тут уже Дениско розгублено закліпав очима:
— Ну… Зірці… її ж нема. Не видно…
— Нема! Авжеж! — вигукнула Марія Іванівна. — Бо поїхала. Ану тебе! Перелякав зовсім.
— А я думав… — опустив очі, згораючи від сорому, Дениско.
— Ну, то нічого… то буває,— лагідно заспокоїв його дід Кирило. — А цукерки ми візьмемо. Передамо їй, коли приїде. Якщо не той… не крадені…
— Ні… ні, наші,— ледь вимовив Дениско.
— Ну, раз наші, то все в порядку.
— Вона зараз у Середній Азії,— сказала Марія Іванівна. — Поїхала в гості до дяді й тьоті. Тобто до нашого другого онука Степана і його дружини Саїди. У Фергані живуть. Будував там Степан іригаційну систему, канали тобто, щоб поля зрошувати, познайомився з Саїдою…
— … і став узбеком, — усміхнувся дід Кирило.
— Ну чого це узбеком! — сказала Марія Іванівна.
— А ким же! Степан-алейкум!
— Ну, Кирюша, це вже…
— Жарт! — підморгнув дід Кирило Денискові.— Стьопа наш молодець. Вважай, дружбу народів на практиці у життя проводить. Двох діток мають. Дівчинка і хлопець. Оксана і Саїд.