— Вони сплять, мабуть… Вони всю ніч працювали… Я знаю… Бо моя мама теж…
— А-а… правильно… — погодився дядечко. — Мудра думка, дорогий товаришу. Подзвонимо пізніше.
Дениско ніколи не відчував себе таким дорослим… Йому дуже хотілося ще щось сказати, підкреслити, що й він причетний до цього казкового несподіваного дива на сходах, але нічого не придумав і лише сказав, наслідуючи діда Кирила:
— Отак!
— Правильно! — знову погодився кремезний дядечко.
Весь суботній день і весь суботній вечір мешканці верхніх поверхів працювали на сходах: мили, одчищали, фарбували… Вішали естампи (так, виявляється, називають оті кольорові картини під склом). То був такий веселий суботник, що любо глянути. Жарти, сміх, навіть пісні.
ї душею суботника була Зірчина бабуся Світлана Василівна. Вона керувала, причому так ненав’язливо, так обережно, що ніхто й не помічав, як вона керує. Кому тихенько підкаже. Кому жартівливо порадить, а в кого просто, сміючись, одбере валик з фарбою і сама почне фарбувати, показуючи, як треба. Не всі ж, ясна річ, уміють. А фарбувати, щоб не було ні плям, ні смуг — не така-то й проста штука.
Денискова мама теж брала участь у суботнику, хоч і не встигла як слід відпочити — це Дениско по очах бачив (він маму добре знав). Але на деяких поверхах своєї робочої сили не вистачало. Там уся сім’я на курорті, там хтось хворий, немічний. Доводилося допомагати. Дениско, звичайно, був поряд з мамою: підсобляв, подавав, що треба.
Мама захоплено вигукувала:
— Ну Світлана Василівна! От молодець! От придумала! От організувала!
Дениско не витримав і сказав:
— А нащо було влаштовувати оту таємницю? Не можна було просто сказати людям: "Давайте перефарбуємо сходи". А то дивись — у тебе які кола під очима від безсонної ночі. Вигадали таємницю — як діти.
— Ну що ти, синку! Спробуй умовити! У кожного ж свої плани на суботу. А тут усі побачили — і одразу засоромилися, що в нас така краса, а в них… Таємниця, синку, іноді дуже потрібна річ. Створює елемент несподіванки, як кажуть учені.
— Звичайно! — погодився Дениско. Що-що, а його агітувати за таємниці не треба.
Петро Кирилович, Зірчин дідусь, спеціально для суботника змайстрував пристрій для швидкісної механічної чистки кахля та плитки від засохлої олійної фарби. Це була оригінальна насадка на електро— дрель (замість свердла) з пухнастою сталевою щіткою. А оскільки будівельники позаляпували фарбою все, що тільки могли, й оскільки ніхто, крім Петра Кириловича, користуватися тим пристроєм не вмів, то його весь час гукали і він буквально бігав з поверху на поверх.
Кожного разу, пробігаючи повз Дениска, він привітно усміхався й підморгував йому. Після того епізоду з Піратом Петро Кирилович завжди приязно всміхався Денискові, але сьогодні його усмішка була особливою, — наче між ними існувала таємниця, дружня змова. А може, Денискові просто так здавалося. В усякому разі, він теж усміхався Петру Кириловичу у відповідь, а іноді дозволяв собі й підморгувати.
"От що за дивний закон такий існує,— думав Дениско, — коли людина дивиться на тебе з симпатією, приязно, то й тобі вона подобається. А коли хтось на тебе дивиться косо, з неприязню, то ніяких добрих почуттів викликати в тебе не може".
Піднявшись на шостий поверх, Дениско побачив Пірата.
Той стояв біля підвіконня і ліниво мазюкав по ньому щіткою — фарбував.
Нараз одчинилися двері однієї з квартир і з них вискочила на площадку дебела жінка в халаті, з бігудями на голові, які були недбало прикриті квітчастою хустиною.
— Васю! — сердито гримнула вона. — Я ж сказала, нової щітки не брати! От убоїще! На!
Вона вихопила з рук Пірата щітку, кинула йому іншу, майже лису, сама деревинка, розмахнулася й вліпила синові потиличника, так що той трохи не дзьобнув носом підвіконня. Дениско ще встиг подумати, що вже чув цей голос на сходах. То вона кричала: "Самоуправство! Без дозволу".
Мить — і двері за нею зачинилися.
Дениско завмер. Його ніколи не били батьки. І йому стало боляче, наче це йому дали потиличника.
Пірат Вася обернувся і тільки тепер побачив Дениска. В очах його спалахнула злість.
— Чого вирячився?! У-у! — Пірат Вася замахнувся щіткою на Дениска і… вдарив нею у вікно. З брязкотом посипалося розбите скло.
Пірат Вася зблід і втягнув голову в плечі.
Двері квартири розчахнулися — вигулькнула Піратова мама.
— Що?!
Пірат Вася втупився у підлогу.
— Це я! Я! — поспішливо вигукнув Дениско. — Ненароком!..
Дебела жінка перевела на нього сердитий погляд.
— Нічого! Нічого! Буває! Вставимо! — пролунав згори веселий голос.
Дениско звів очі.
На верхній площадці стояв Петро Кирилович.
— Вставимо! Не хвилюйтесь! — повторив він, з усмішкою дивлячись на Піратову маму. — Не помиляється той, хто нічого не робить.
Жінка скривилась.
— Я… я на лікарняному! У мене ОРЗ! Від нас працює мій син! — І, демонстративно шморгнувши носом, грюкнула дверима.
Якусь хвилю всі троє мовчали — і Дениско, і Петро Кирилович, і Пірат Вася.
Потім Пірат Вася, не підводячи голови, тихо сказав:
— Це я!..
— Я бачив! — промовив Петро Кирилович. — Але добре, що ти признався…
Денискові він не сказав нічого. Він тільки знов усміхнувся і підморгнув йому. І зник — побіг кудись нагору.
А Дениско побіг униз. Серце його співало. Чи може бути щось краще, ніж усвідомлення власного благородства?
13. ВТЕЧА
Вже тижнів три, як нема від тата листів. Татова геологічна експедиція на далекому Уралі. Дениско і мама хвилюються. Тато завжди намагався регулярно надсилати листи з "поля". Де б він не був.
Щоранку, поснідавши, Дениско передусім бере ключа й біжить униз до поштової скриньки.
От і сьогодні…
Замок металево скреготнув, скринька одчинилася.
О! Є!
Разом з газетами Дениско витягнув і листа. Нарешті!
Та раптом він розгублено закліпав очима. На конверті друкованими літерами (на машинці) було:
"ДЕНИСКОВІ МИРОНЕНКУ
(особисто)"
Дениско ніколи в житті не одержував особистих листів. Ніколи! Тато інколи писав на конвертах: "Мироненко О. П. (тобто Оксані Петрівні) і Денискові". Але щоб окремо Денискові Мироненку та ще й "особисто" — такого не було ніколи.
У Дениска тремтіли руки, коли він розкривав конверт.