В кухні на підвіконні лежали поліетиленові кульки з ручками. Великі, з темною картинкою, на якій ледь можна було розгледіти собаку-спанієля на траві. Мама ходила з тими кульками в магазин. Щоб не рвалися, вона брала одразу два, вставляла один в один.
Дениско теж так зробив. Поставив у кульки свої термоси, поклав кілька яблук, у маленький кульочок — півбатона. Подумав і поклав ще шматочок кексу з ізюмом, "Столичного", який він дуже любив.
І вирушив.
Мама показувала йому, де лікарня. Вона ж саме ходила туди влаштовуватися. І сьогодні піде. Тільки після обіду.
Це було ще ближче, ніж до Вернадського, 15, тільки в інший бік.
Дениско спитав якогось дядю в халаті, чи то лікаря, чи то санітара, де перша терапія. Той показав.
Дениско бадьоро зайшов до білого безлюдного передпокою з шаховою плиточною підлогою. Прямо скляні двері. Ліворуч у стіні довгасте віконце з синьою табличкою нагорі — "Прийом передач". Замкнене.
Глянув на об’яву край віконечка: "Передачі приймаються з 8 до 10 та з 17 до 20". Перевів погляд на годинник над дверима: пів на одинадцяту. Запізнився! Що ж робити? Чекати аж до п’ятої вечора? А в нього ж у передачі обід. Хто ж обідає так пізно?
Він підійшов до дверей, потяг за ручку, двері прочинилися — не замкнені. Зазирнув. На стільці біля дверей читала книжку сива нянечка в білому халаті. Повернула голову, глянула на Дениска поверх окулярів.
Зміряла поглядом. Побачила кульок.
— О! Чого ж ти так пізно? От сердега! — Вона співчутливо похитала головою, озирнулася й тихо спитала: — В яку палату?
— У п’яту. Івашенко… Будь ласка.
— Івашенко? Щось не пригадую. Новенька?
— Три дні тому…
— А-а… Без мене, значить, поступила. Я раз на три дні чергую. Ну, давай… Мама?
— Б-бабуся, — опустив очі Дениско.
— Тільки почекай там. Я двері замкну. Бо не маю права залишати пост. Принесу записку. — Нянечка взяла передачу, замкнула двері — клацнула ключем.
Дениско не встиг навіть отямитися, як лишився сам у безлюдному передпокої.
Що ж тепер робити?
Чекати записку?
А що ж вона може написати, та хвора бабуся Івашенко, яка не знає, хто приніс передачу?
Ой! А термоси? Про термоси він не подумав.
Чекати, що їх зараз повернуть, смішно. Там же обід, а хто ж обідає о пів на одинадцяту.
Та врешті за термосами можна прийти потім, увечері або й завтра. Треба тікати, поки не повернулася нянечка.
Дениско вискочив на вулицю і побіг додому.
Вперше у житті йому самому, без допомоги старших доводилося приймати рішення, і він не був певен, що робить усе, як слід.
Ну, те, що він приніс передачу, мабуть, правильно. А тепер? Що робити тепер?
Однією передачею тут не обійдешся. Треба нести й завтра, й післязавтра. Але навряд чи бабуся Івашенко погодиться приймати їжу невідомо від кого.
Про першу передачу вона ще може подумати, що її приніс рідний онук.
Раз сусідка прийняла Дениска за онука, — значить, існує у природі рідний онук. Сусіди, як правило, такі речі знають.
Онук… Приблизно одного з Дениском віку…
А що як спробувати розшукати його! І поговорити. Сусідка ж сказала: "Може, ти й не винен. Як тебе батьки настроюють, так ти і…"
Справді. Може, той хлопець не такий уже й Карабас. Просто слухає батьків і нічого не розуміє.
Але як же його знайти, того онука? Ні імені, ні адреси. І сама бабуся Івашенко не скаже. Раз навіть і сусідці не говорила, не скаже.
Як же знайти?
І тут Дениско згадав про депутата.
"Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер, з 16 до 18".
Сьогодні саме четвер.
У Дениска було кілька двокопіечників. Мама йому спеціально залишала, щоб він удень дзвонив їй з автомата на роботу. Це він робити умів. Хоча доводилося тягтися, щоб покласти монетку, та й набирати номер було височенько.
Ну, що, хіба з’їсть його депутат, як він подзвонить! Не іграшки ж — хвора бабуся, безсовісні родичі… Серйозна справа. Може, й додумається депутат, як допомогти. Не просто ж людина — депутат. І недарма ж Зірка писала. Певне, щось знає про депутатів.
Дениско почав дзвонити рівно о четвертій. Але у трубці чулися переривисті гудки — зайнято.
Майже півгодини не міг Дениско додзвонитися.
Нарешті у трубці клацнуло, й чоловічий голос сказав:
— Слухаю.
— Товаришу депутат? — голос у Дениска зірвався.
— Так.
— Товаришу депутат, вибачте, тільки не кладіть одразу трубку. Справа серйозна. Треба знайти одного хлопця…
— Ну-ну… Я слухаю. Що за хлопець? Чого його треба шукати?
— Ви тільки не смійтеся. Його бабуся лежить зараз у лікарні. Прізвище Івашенко. Живе на проспекті Вернадського, 15, квартира 210.
— А як звати хлопця?
— Не знаю.
— А прізвище теж Івашенко?
— Не знаю.
— А бабуся теж не знає?
— Не хоче говорити.
— Гм… Бабуся сама живе?
— Сама.
— А до того, як одержала на Вернадського квартиру?
— Вони розмінялися, — згадав Дениско. — Її одселили.
— А-а, ну тоді легше. У райраді, у житловому відділі можна довідатися. Подзвоніть мені у наступний четвер. Повторіть прізвище і адресу. Записую.
— Івашенко. Проспект Вернадського, 15, квартира 210.
— Ім’я та по батькові?
— Не знаю.
— Гм… А ваше прізвище? І адреса.
Дениско затнувся. Говорити? А чого — ні?
— Мироненко Денис. Довженка, 19, квартира 5.
— Довженка, 19? — чи то здивувався, чи то не розчув депутат. — Ну що ж, добре. Значить, домовилися. До побачення!
— До побачення. Дякую. — Дениско повісив трубку. Йому навіть не вірилося, що все так просто вийшло.
Депутат записав, обіцяв, через тиждень буде адреса. Правда, тиждень — це довгенько. Аж сім днів. Ну, що ж, як треба, він носитиме передачі ці сім днів. Що йому — важко?..
От тільки — термоси… Якось не подумав він про ті термоси. Вони, звичайно, в лікарні не пропадуть. Завтра можна забрати. Але що сьогодні сказати мамі?.. Мама ж одразу побачить, що їх нема. Великі харчові термоси з широкими горлечками. Мама завжди лишає в них обід. Як він не подумав!.. Можна було перелити бульйон і перекласти кашу й котлети у літрові банки. Є ж банки (на буфеті стоять) і пластмасові щільні кришки до них. Що банок нема, може, мама й не помітила б. А термоси… Помітить одразу. Помітить…
Що ж робити?
Так не хотілося б розказувати — і про записку, і про сусідку, і про передачу…