[XII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові).
Сковорода
Хочеш сказати цим,
<що знаєш> що ти знаєш досконало силу мою творчу?
як і те:
в який вона прямує хід?
Та в який же інший хід, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш? —
<всі> геть чисто всі вхопити! < — >
<Ні, про це давай я краще заспіваю:
Царихо, царихо,—
від тебе все лихо!>
Сковорода
<0! та в тебе, я бачу, голос неабиякий?>
Але на що <ти натякаєш> ти своїм співом
натякаєш —
ніяк не розумію.
Еж вихваляння царів
зовсім не в моїй натурі!
Біснуватий (раптом роз'ярившись)
<Нат[ура] >
В натурі чи не в натурі —
та це ще ж половина діла!
< Росія тримається > Росії покора тримається
на чому?
на ремінній царській батурі
<і як треба >
чи як простіше сказати:
на довгім канчуку.
<І нам треба його вибити із рук тирана !>
А чи не можна б якось вибити її із рук тирана?!
Ось куди наш хід, <прямує>
<Ось куди він прямує! > ось куди він прямує!
Сковорода
Скільки я стрічав тебе за ці три місяці,
а, < признаться по правді, я> признатися,
не знав,
<що думки твої
торкаються усього людства. >
що думки твої такі сміливі
й що вони пов'язані
із долею усього людства.
Говори, <—я буду слухати,—> це мені цікаво,—
я слухаю уважно.
Людство! Людство!
Та доки ж <воно страждатиме, я питаю вас: о, доки?>
йому страждать іще?
я питаю вас: о доки?
(І по павзі
оброслу голову на шиї, мов жорна, повернувши,
у стугні груди б'є рукою
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі):
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са ір£! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
і землю длю і люд давлю,—
прокля!.. цара!.. тира!..
(І раптом засміється):
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
— Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лупкій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий...
<Біснуватий> Солдат
(Водячи вірьовкою відро на глибині):
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
< А я оце> А мені оце — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
<А ото> <Хай не говорить >
<А що ж із ним робить! >
Ну а що ж.
Хай не говорить поганого проти цариці.
<Самі скажіть > Та й ви самі скажіть:
Хіба <ж> не можна тихо, смирно <жить?> жити?
Так ні ж таки... *
Ох і люблю ж я ваші співи про цеє <тихе смирне > мирне
житіє!
Прийду колись — послухаю.
Ну витягайсь, витягайсь...
Біснуватий
<1. Так от чим ти зачарував мого тюремника?
2. А я й не знав. 3. (похитавши головою):
4. В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури? >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1196, арк. 15—17)
[XIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
...Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться,
і <про> щось чужою мовою < запитає > незрозуміле
запитає.
Він
<оброслову> оброслу голову свою на шиї, мов жорна,
повернувши,
одкинувши < гордо лахміття, неначе тогу>
лахміття горде, неначе тогу,
він, дивлячись кудись <туди в віки> туди, у безвіст[ь],
у віки,
[2] у чорні груди стугно б'є рукою
[1] риканням горло клекотюче роздирає,
[3] і страшно пророкує.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 18)
[XIV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти мене всього наповнила
щедро-щедротно!
Навій душі моїй спокій,
і мир, і влагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь почув,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
<Руки попросять роботи >
Неспокійні руки роботи попросять.
<Він> Гембля свого під напиналом знайшовши,
він < дошки > ясенові дошки струже і гембелює
<аж поки прийде > <аж поки позіхаючи прийде
послушник тесля >
< послушнику в роботі помагає >
ш-шіть! — <а ялина ж яка,— гей> а ясенина ж яка
<— ось глянь >
ш-шіть! — <та ще й золотим> <та ще й густо золотим>
та вся <в жилках > у розводах.
Дошки <—шуті> лисі, аж шуті,
<а на>
< немов узори шиті> <по них чисті [узори шиті] >
і тільки золотіють узори шиті
шуті, шиті, ш-шіть!
Ш-шіть! Ш-шіть!
< Зустрінеться > Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться
<й про Вольтера запитає > <і про Залізняка Максима
запитає>
А Катерина ще не здохла?
— Ну іді ж, іді! — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою"
мовчки.
< Дошки > А дошки лисі, аж шуті —
< ш-шіть ш-шіть > ш-шіть! ш-шіть!
<ясенова —яка ось, глянь,—ш-шіть! ш-шіть!>
<ш-шіть!> А ясенові ж дошки — ш-шіть!
<Ш-шіть! — Та вся геть в жилках, в розводах! >
Та <по ній все> все по ній жилки та розводи!
ш-шіть!
Дошки лисі, аж шуті,
< Золотіють > Золоті по них узори шиті
<пгуті, шуті, ш-шіть! >
ш-шіть! <ш-шіть! > <ш-шіть!>
А ясенові ж дошки які ось — ш-шіть!
та все ж смуги та розводи,— ш-шіть!
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.