Сковорода (симфонія)

Страница 78 из 83

Тычина Павел

І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі понесуть
у поле, на край світа...

Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершенне —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігпувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
<Себ[то] > Се ж бо єсть:
бренне, текуче й безкіпечне,
немов фігурний триугбл, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
познай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари попід лісом,
і Києва далекого торжественність нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 26—27)

[XV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

А дошки ж лисі, аж шуті <,—ш-шіть!>
< Золотіють по них розводи шиті—
Ш-шіть! Ш-шіт-ть узори шиті,
по них узори шиті>
<А> а по них узори шиті —
по них узори все шиті.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї <наче жорна > <мов жорна >
повернувши,
< одкинувши лахміття гордо, наче тогу>
<він, дивлячись туди, у безвість, у віки>
< риканням горло клекотюче роздирав >
<у чорні груди стугно б'в рукою >
у стугиі груди б'в рукою
і страшно пророкує:
<Ідуть! Тремти сьогодні, дпе!>
<Розгаснем плиском пожар!
І вгробим > <І вгроблять в сон ваш чадний чар!
І аж тоді ви всвітаєте,
та вже вам не свіне!>
Наш хід, як тигр <: > — нестримний гон,
землі то тон демократі!
А ви? що ви? Кого ви лю?
<"І землю длю і люд давлю" —
Прокля'! цара'! тира'!>
І раптом засміється:
•]
один по одному,
попід оградою
мовчки.
< А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
ш-шіть!
золотіють узори... >
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають
(цирклюють) *,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 31—32)

[XVI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]

<У келії ще тьмяно,
а тому
і аркушики паперу на столі
й>
< аркушики паперу видаються
фіалковими
і власні руки фіалкові
і фіалкові >
У келії ще тьмяно,
<й тому і стіни, і в кутку ікони >
а тому
і стеля, і стіни та ікони,
й аркушики паперу на столі,
<і власні руки,
й гусяче перо — усе це>
і гусяче перо,
і власні руки — усе це
<немовби фіалкове,
немовби невиспане >
<аж немовби фіалкове >
<аж сумне і тихе>
<сумним одгонить чимсь—>
< якимсь > сумним < якимсь >
<та тихим видається >
< тремтливо-фіалковим видається >
<Якимсь тремтливо-фіалковим
видається >
< сумирним, тихим >
сумним якимсь, непевним видається,
тремтливо-фіалковим —
< свічку
фіалковим одбиває також
і обличчя отця Іустина на лаві,
що, вистромивши голову із-під рядна,
спить на лаві.>
<тож фіалковим мерехтить
отець Іустин на дивані >
фіалковим мерехтить також
і обличчя отця Іустина,
що, вистромивши бороду із-під рядна,
спить на дивані.
< Хропе на всю келію як навіжепий
носом і видихаючи >
< хропе на дивані >
< Пізно вночі прийшов він од коровниць,
що як прислужниці на скотному дворі, >
Пізно вночі < п'яно верзякаючи, він притягся од
коровниць,>
притягся він од коровниць,
які на скотному дворі
живуть самотою за оградою,
і п'яно реготався та верзякав:
<що от же, мовляв,>
<Ти філософ? — пит[аю] — І я теж філософ. >
<Ти любиш, що> <Ти говориш, що істина веселить
людину? >
<А я кажу, що вино веселить> <А я кажу, що вино>
<Б[о] так> <про це ж в священному
писанні сказано >
<про це ж навіть в священному писанні "од бога" сказано:
"Вино веселит человека".
Чуєш ти, чудак простецький, босоногий? — вино, там
сказано. >
<там сказано, тільки вино!>
< Хотілось плюнути в лице йому> < Хотілось плюнути
йому в лице>
Хотілось плюнути в лице йому тоді
і, захопивши торбу свою з <рукописа[ми та] >
книжками, —
тікать, < тікать > із монастиря цього <прокл[ятого] >
огидного
< тікать од проклятого цього >
<од далекого родича >
<од такого невдалого гостювання, у>
< тікать од родича >
<від гостювання невдалого, недоречного >
< тікать від гостювання з філософією несумісного,
недоречного>
<від гостювання недоречного,
від родича тупоумного! >
тікать від гостювання недоречного,
тікать від родича брудного, тупоумного!
Та ось —
<ось пересилив себе, заспокоївсь, що на день,
ще залишивсь, >
і як воно це сталось? — *
пересилив себе, на день ще залишивсь,
<бо про Огенію ж свою
хотів дові [датись] >
< хотілось О [генію розшукати] > *
зоставсь,
< слідів Огенії своєї пошукати треба >
<бо сліди ж Огенії десь тут пошукать ві[н] наміривс[ь] >
< сліди ж бо Огенії десь тут Сковороді ще пошукати треба >
сліди ж бо Огенії десь тут,
у цім краю, неправдою <заплутанім> поплутанім*,
<у цій місцевості >в цім закутку вогкім побіля Києва! *
О кохання моє нещасливе.
<Ти всього на день один було мені появилось і зникло >
Ти на одну <мить> лише мить було мені, як сон,
появилось,
<Але й за один [мент] > <Але й за мить одну>
цілющим соком наповнило мене —
невже ж я не найду тебе ізнов?
< Невже не доторкнусь устами келиха шумливого,
де виноградний сік>
Невже ж я знов не доторкнусь устами келиха того,
<в якому сік солодкий ці[лющий] виноградний? >
в якому сік
< виноградний? >
в якому цілющий сік солодкий виноградний?