<Так як <же ви[й]шло> же <це так> ви[й]шло це,
що <я проґавив >
я його проґавив?>
<А я <ще тут> його й зустріти запізнився? *
Цього зо мною ніколи не бувало.*
І він,
аркушики накривши книжкою важкою,
< вибіжить >
мов <юнак> до коханої — юнак,*
< немов > <аж стогнучи з досади, >
< вибіжить у сад>
у сад вибіжить.*
А там — *
там птпці райок [опадуть].*
<сам> І сам собі з докором кине: *
цього ж зо мною <ще ніколи > не бувало,
щоб я <його зустріти> його коли зустріти запізнився!
<і пін> <і філософ> <ПЛШІС> <і пін>
< аркушики > й аркушики пакрившп книжкою важкою,
стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
Сонце <ж скрізь > скрізь у всі кінці, як Архімедова
спіраль,
розкреслиться
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю <паповнить>
наповняє *
щедро-щедротно.
Сковорода < простягнувши > простягне тут до сонця руки: *
О сонце моє ясне!
<о сонце чудовне > Сопце <любе, прекрасне > Сонце
любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя — ні хліба, ні води,—
Прийми <ж вітання> <уклін> ж ранішнє вітання
<од> від
Сковороди!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, .N5 1196, арк. 7)
<А Іустин із келії вийде >
Тут вийде з келії Іустпп *,
щоб до церкви йти *,
у клобуці, у рясі *,
чотки <в руках > *
— А ти... ти знову сонцю поклоняєшся?
< проходячи повз нього, скаже отець Іустин >
<отець Іустин крізь зуби скаже >
< видавить отець Іустин крізь зуби>
перебираючи [чотки], докірливо < похитає [головою] > *
отець Іустин,—
Пора б якось і до церкви заглянути.
Та Сковорода <від нього >
лише рукою; відмахнеться,
<на землю упаде >
<й> і ще дужче заспіває:
О сонце мелодійне!
Сонце "< славне, чудодійне> славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б, <і> не цвілись сади,—
нрийми вітання від Сковороди!
І відхреститься <від нього > < відплюнеться > отець
Іустин,
і < задом почне > задом, як од божевільного, почне від нього
відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо!
Як ти всього мене кругом наповнила < —>
щедро-щедротно!
Пролий душі мої[й] силу,
і муст, і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя!
І рута пахуча зразу ж, десь почує,
і Сковороді
такий муст у серце вступить,
що <від> він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево, вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає і на нього — <й поглядає — >
навмисне —
щоб упало.
<Та> Тільки ж перце, вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі!
< Неспокій >
Неспокійні руки роботи попросять.
Г-ембля свого під напиналом в саду знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі,аж шуті —
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стрижки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають, скручені в кружки
шуті, шиті, шум! <..>
Гармонія, ах гармонія душі І
Для неї — все на світі 8алишу...
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,—
пощерблений,
простуджений,
важкий.
< Здригне плечима Сковорода:
немов поцілений у саме серце — >
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода:
пбрце з грудей своїх < здмухне, > здмухне сердито,
немовби це воно було причиною досади,
<і із> і,так із [гемблем] у руці
<обернеться> напівобернеться на голос.
<а> <Ага, це> <Перед ним> <Та це Віспуватий,—
подумає собі —
Перед ним — Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
А там он — із сусідньої гори —
співаючи, іде сюди солдат з цеберком,
і по стежці за ним —
як жива —
гадючиться верьовка...
<Сковорода> Сковорода
Ти щось казав?
Біснуватий
Та, може ж, і казав.
(А сам —
<то розкриє, то знов загорпе лахміття > то розкриється,
то знов загорнеться в лахміття своє мізерне,
під яким, як іволга,
жовтіли <, як іволга, старі > <, як іволга, потерті >, як
іволга, старі штани —
обтягнені, військові).
Сковорода < (оббираючи стружки із гембля) >
Ну, а їцо ж саме?
Ти можеш повторити?
Біспувати и
О боже ж мій! та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ <увесь перевернути > <увесь ти б зміг>
би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Сковорода
Ти хочеш цим сказати,
що < знаєш > досконало знаєш силу мою творчу
<і той>, як також і те: <куди>
в який <вона> прямує <хід?> хід вона?
Біснуватий < (раптом закричавши) >
<Хід? Та>
< (і раптом закричить) >
Та в який же інший хід, <як тільки > як тільки той, що ми
його <повинні> були б повинні — всі!
ти розумієш?..
<(і раптом закричав він,>
Біснуватий *
оброслу голову на шиї, мов жорна, < повернувши >
поверне,
у стугні груди б'є рукою
1 страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі:
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са іра! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
І землю длю, і люд давлю —
прокля...царб<'>...тир£<'!>...
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — <солдат> надійшовши, солдат на нього
крикне,
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Ух! — злякається <цеберко> цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій < дзвінкій > лункій тиші
то в один бік < раптом бух> глухо бухне —
то в <другий> < інший > другий...
Біснуватий (до Сковороди)
В гармонії перебуваєш?
<В молит[ві] > У розслабляючій молитві до натури?
А я —
< замість >
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам!
Хоча... (він усміхпеться гірко):
щб можуть вдіяти самі лише прокляття?
(і знову <прокричить> грізно прокричить):
Са іра! Са іра!
Сковорода,
<свої тут філософські, вічно здивовані брови пасторожить,>
лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані брови насторожить
<і про> і <п[ро]> зацікавлено <запитає> спитає:
Са іра — тобто: <піде на добре, все> на добре піде,
влаштується, все вперед,—
а звідки ж ти умієш по-французькому?
...Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цеберко на цямрину
й <перехилившись >, перехиливши його, пити станс.
<Й вода розколихана в цеберку >
<А вона розколихана, від неба синя>
А вона
важко розколихана, від неба синя —
<не раз вихлюпнеться на пісок... >
вихлюпується на пісок...
Біснуватий (до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий, неплодоносний?
Час би вже знайти й < родючу землю > родючий грунт —
ти чуєш?
Ой гуць, гуці, сорочечки куці *.
<Сковорода
А саме?
Біснуватий
Ох, як же не люблю я поясняти!
Але прийдеться пояснити. >
Солдат (напившись)
<Ти ч[уеш?] > <Чи ти ч[уеш?] > Чувш?
<Ідеш мені> <Ідеш к мені чи ні?>
Ти йдеш — кажи мені — чи ні?
Біснуватий < (крикне) > (з досадою крикне)
Та йду! лечу!
Л все ж... царі... (до Сковороди)
Сказать?
Я б перший їх
Зарі —
Зарі —
Ух! заворушитись народу тільки дайте...
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь глибинну невимовну
мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться < услід > обірваному Біснуватому услід,
< немовби ще>
іще й рукою < вгору > так, немовби його заверпути хоче *.
<А він іде,> <той, віддаляючись >
А той,
віддаляючись,
<і довго > щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
<У[х!]> заворушитись <тільки дайте...>
тільки — *
дайте — *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 8—12)