— Що ти робиш?! — вигукнула панна.— Треба креснути тричі!
— Навіщо кресати тричі, якщо я запалив свічку з першого разу?
— Але там так написано! Хіба не знаєш? Кожна річ, щоб бути раз почутою, має бути тричі сказаною.
Тоді він креснув удруге, й із запальнички вигнався зелений пломінчик, який вона зустріла голосним "Браво!" Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому. Лишились тільки імена, їх можна знайти у будь-якому підручнику з історії Єгипту (XVIII династія).
(Якщо ви не прочитали розділ "Запальничка", то прочитайте. Якщо ж прочитали, то це вам кінець оповідання.)
Запальничка
Напередодні Різдва архітектор Давид Сенмут знову навідавсь у помешкання своєї колишньої дружини, яка на той час була у від'їзді. Він помився, почистив зуби, гладенько зачесав волосся й сів, обхопивши руками коліна так, що став схожим на якийсь гральний кубик. Зо дві хвилини Давид Сенмут відпочивав у цьому положенні. Раптом йому запраглось потримати в руках якесь маленьке створіння, може, дівчинку, захищати її й боронити... Потому він вийняв з кишені оту запальничку й поклав її в темно-синю торбинку, всипану друзками крихітних дзеркалець. Він випив віски й дістав із жінчиного бару пляшку білого італійського шипучого вина. Давид Сенмут надавав перевагу білому жіночому шампанському "блу", отому більш солодкому, із написом "muscadet", а не чоловічому, з написом "brut". Загортаючи пляшку у білий папір, він подумав, що вино — то вічний хворий, як і жінка, однак помирає як чоловік, і лише рідко яке вино переживе людський вік...
У записці продавщиці жіночої білизни він прочитав, де вона мешкає, й рушив туди, з шампанським. Вона зустріла його серед соломи, якою було посипано підлогу квартири, й обійняла, простягла йому коробочку в золотому папері з бантиком.
— Це неможливо! — вигукнув він.
— Мій різдвяний подарунок для тебе,— мовила вона.
Вражений, Давид подивився на неї, і йому спало на думку, що темрява зійшла з неба до її очей, щоб тут заночувати. Самий лише брязкіт її дешевих браслетів із бубонцями був коштовніший за найдорожчого пса.
Давид розгорнув золотавий папір і на свій подив побачив усередині тільки особливу свічку для разового застосування, у вигляді равлика, наповненого блакитним пилом.
"Моя колишня дружина таки справді вміє образити чоловіка. І це подарунок?" — подумав він.
— Ти розчарований? — запитала продавщиця жіночої білизни.
— Ні. Навпаки,— відказав він, вийняв з кишені темно-синю торбинку й простяг дівчині:
— Я теж приніс тобі подарунок.
З торбинки вона витягла вже знайому їй запальничку, яку зо два дні тому вкрала в пана в чорно-лакованому пальті.
— Чудово, мені якраз бракувало запальнички!
Вона обійняла, поцілувала архітектора Давида Сенмута й додала:
— Запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.
— Що на ній написано? — докинула вона йому, пораючись біля їжі.
— На чому?
— На запальничці.
— Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я її викинув. Навіщо тобі інструкція?
— Та ні, я питаю, що написано на самій запальничці!
— Не пригадую, зараз подивлюся...
Тут панна Хатчепсут випередила його й продекламувала напам'ять:
— "Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться!" Хіба не це там написано?
Архітектор Давид Сенмут ще раз упродовж цього вечора був приголомшений. Він ніяк не міг пригадати, коли в продавщиці жіночої білизни вкрав ще й запальничку. Проте, якщо ця штуковина не була її, звідки дівчина знала навіть те, що на ній вигравіювано. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але про те, що вкрав у неї ще й запальничку, не мав і гадки.
Безперечно, справи із подарунками пішли шкереберть. Треба було щось зробити, щоб не зіпсувати вечір. І він бовкнув перше, що спало йому на думку:
— Я знаю, як тебе звати!
— Невже? — відповіла продавщиця жіночої білизни.— Звідки знаєш?
— Не знаю звідки, але знаю. Тебе звати Хатчепсут.
— Уперше чую,— відказала вона і поставила скляного равлика на срібне блюдце, що стояло посередині столу.
Тут архітектор Давид Сенмут креснув запальничкою. Перший раз вона висікла гарний, блакитнуватий пломінчик. І пан Сенмут засвітив скляного равлика. Світло розлилося по столі, осяяло кімнату. Золоте сяйво було всюди, навіть на їхніх вустах. Це було видно кожного разу, коли вони щось промовляли.
— Кресни ще раз,— мовила вона,— треба тричі!
І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку.
— Дарма! — мовив архітектор Сенмут панні Хатчепсут.— Не здійсниться моє бажання.
— Здійсниться, ще й як здійсниться,— сказала вона й поцілувала свого архітектора так, як його ніхто досі не цілував.
Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою:
УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!
Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка.
Це зброя особливого призначення.
Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу.
(Якщо ви не прочитали розділ "Декоративна свічка", прочитайте його. Якщо прочитали, це вже кінець оповідання.)