Коні святого Марка, або Роман про Трою

Милорад Павич

Гей!... У лісі вивірки завжди удвічі далі від тих місць, де чути, як вони гризуть горіхи. У сні ми завжди вдвічі молодші, ніж наяву, як та безсловесна жінка, котра, годуючи мене своїм молоком, заснула, і побачила уві сні, як смокче свою матір. Прокинулась від страху, бо приснилось їй, що наш град Троя згине у вогні через дитя, народжене в той день, коли кобили побіжать на пашу, щоб їх запліднив вітер. У той час наш град Троя ще був увесь на кораблях. Разом з биками-переможцями й кобилами ми вирушили з Кіпру, але до Азії так і не дісталися. В дорозі нас зупинив штиль, і кораблі вже третій тиждень стояли, наче табун з обвислими вітрилами. А ми місили тісто із пітьми й вечеряли очима. – Хтось грішний і нечистий є на кораблях, – казали в Трої. І щойно мати оповіла свій сон, всі пригадали, що приборкувачі вітрил вивели того дня наших кобил на корму, аби вони прикликали вітри із Греції, які покрили б їх і тим би зрушили з місць кораблі. Але кобили лише марно перділи у вітрила. Отож, усі зійшлись на тім, що один хлопчик, народжений в сей день, без сумніву винен у тому, що ми не можемо зрушити з місця, себто з води, і він – той грішник, про якого говорилося в пророцтві, що через нього буде спалений весь град. Налякані вогнем уже тут, на кораблях, наповнених послідом і сухою землею, троянці кинули дитя у воду, та кораблі ані не ворухнулись. Тоді згадали, що й я народжений в той сам день, лише пізніше. Дали мене одному з моряків, аби кинув мене в море, але він, підкуплений підковою зі срібла, спустив мене вночі таємно в човен, спустив зі мною і козу, і, прив'язавши її до корми, покинув нас під берегом біля гори Іди. І щойно я зійшов із корабля, здійнявся вітер, і галери всі як одна рушили до Азії, до нових берегів, а мене коза, годуючи й купаючи в своїй сечі, доправила до суші. Там мене зустріли табуни кіз і підібрав мене якийсь приблуда, один із тих, що вміють зупиняти ріст бороди й живуть, розписуючи за невелику плату великодні яйця чи розмальовуючи пір'я гусям. Той приблуда відніс мене пастухам, де мені дали ім'я Паріс Пастирович Александр, і з ними я виріс і навчився їхньому ремеслу так добре, що міг би випасати і скорпіонів. Я кидав камінь туди, куди сягав мій голос, і був таким гарним, що мене жадали не тільки жінки й богині, але і кози, отож найшвидше я став удівцем за козою. І я ніколи не дізнався б, звідки я, коли б одного разу потай не погнав нашу худобу в Трою на бій биків і там випадково не упізнав свою родину. На березі я стрів двох мармурувальників, двох убогих чортів, що споруджували місто, занурюючись у свій піт дедалі глибше, що вище зводилась стіна. Один із них звався Фебом, і був він каменяр, що різав і укладав каміння, й на суші все будували так, як наказував він. Другий, Нептун, був морським дияволом, який розпоряджався на морі. І витягали вони з моря всі скарби, і будували на воді, як того хотіли.

– Це – той град, – подумав я, – який має згоріти через мене. – Отож вони побудували Трою, ані на суші, ані на морі, одною половиною солону, іншою на розпеченому камені, і в ній оселилась і розрослась моя родина. Мій молодший брат, народжений на суші, отримав ім'я Олень, і це притча про нього, а правда про мене. Було усе так.

***

У мого батька був самостріл, який увесь час хибив, та батько не міняв його, бо той мав тятиву з протяжним гарним звуком. Натомість, аби стріла не хибила, він лише більше попускав свою руку, щоб та під час віддачі сильніше відбивалась від натягнутої тятиви, і тим скеровував стрілу в саму мішень. Тоді олень падав на землю, а самостріл і далі дзвенів ласкавим звуком, який наповнював весь ліс, так що й віддалік говорили:

– Чуєш? Лимар знову голодний. Він полює! – Прізвисько "Лимаренко" мій брат перейняв від батька, який добре розумівся на конях і "на упряжі". Ім'я Олень дала моєму братові матір на знак спокути. Вона твердила, що тієї миті, коли мій брат був зачатий, їла оленяче м'ясо, і було це м'ясо оленя, якого мій батько підстрелив неправедним і негідним способом. Цілу ніч він полював за здобиччю, та не зловив ані мухи. Самостріл уже почав бриніти сам собою від нічної вологи, розлякуючи дичину, коли батько помітив оленя, який пізніше дав ім'я моєму братові, але тварина була далеко, і стріли не могли її дістати. Тоді Лимар перехрестив її і спробував молитвою примусити тварину залишитись на місці, щоб змогти її підстрелити. Він дивився на неї і говорив:

Батько мій і мати моя залишили мене, а зима стоїть у вухах. Хворіє тіло, близько старість, кругом біда; робота гне, труди мої нікому не потрібні, друзі мої зрадили мене, церква стоїть без пастира. Відходить все, що гарне, оголюється зло. Пливемо у пітьмі, не видно берегів. Чи не гребемо на одному місці? Тиснуть нам комірці, а розстібаючи їх, оголюємо спіднє. Христос заснув. Що буде далі? Від зла єдиний порятунок – смерть. Але й прийдешнє лякає мене, коли дивлюся на теперішнє.

На ту мову олень підійшов і став, захоплений у полон мотузками молитви, як тіло душею, і батько застрелив його. Після вечері батьки лягли в сиру, ще теплу оленячу шкіру і зачали в ній мого брата, а мати на знак спокути дала йому ім'я Олень.

Чим більше він виростав, тим більше ставало видно, що він не буде таким красивим, умілим і сильним, як я. Ще в дитинстві змії облизали йому очі й вуха, і з того часу він почав хворіти. У нього була свята хвороба – пророчий дар, і всі казали, що він буде передбачати майбутнє. Він говорив якоюсь дивною ламаною мовою, так, ніби тримав у роті сливову кісточку, і це нагадувало те, як ходять пташки. Однак тоді, коли б він, такий жалюгідний і обпоясаний шерстю, завжди придушений залишками світла від учорашнього дня, ненароком опинився під вікном чи перед входом, тієї ж миті, коли на небі спалахувало сонце, він раптом починав співати, наче пташка, глибоким і м'яким голосом, який легко летів назустріч прийдешньому дню, наче пес, спущений із ланцюга. Коли батьки побачили, що він засадив свої очі священним лавром і що бачить верхівки дерев у завтрашньому дні, вони віддали його під опіку монахам.

Щойно він з'явився у монастирі, йому відразу показали тих лошаків – його нових учителів. Один із них увесь час мовчав, а другий без упину щось базікав, так, ніби за зубами вони носили різну плоть. Їх покарали за взаємну злість і ненависть. Вони сиділи у спільній келії один навпроти одного, у дивний спосіб підставляючи одне своє коліно іншому для сидіння й молилися, схрестивши руки так, щоб під час молитви мати дві праві і дві ліві долоні, складені навхрест. На шиї в кожного з них висів камінь, який звичайно носять закохані, і тими каменями вони озивалися один до одного. Камінь був порожній усередині, і коли його швидко обертали на шнурівці, він починав зовсім тихо гудіти, але звук цей було чути далеко навкруги. Так вони перегукувались, щоб завжди знати, де знаходиться другий, бо кожен з них весь час боявся, щоб інший не зробив йому якої шкоди, щойно зникне з очей. Оленю вони відразу сказали дві речі: