– Тоді навіщо приховувати, що сталося? – презирливо запитала Дженет.
– Та він же хоче одружитися з вами! – вигукнув Нед. – Якщо б він зізнався, що вбив вашого брата, це навряд чи допомогло б йому в досягненні заповітної мети. – Він усміхнувся. – Ще трохи і я стану мислити так, як і ви. Ні, міс Генрі, Поль не вбивав вашого брата.
Очі Дженет зробились холодними. Вона мовчки дивилася на Неда.
– Ви не маєте доказів, – продовжував він замислено. – Ви просто прикинули що до чого і прийшли до неправильного висновку, що ваш брат побіг услід за Полем.
– Так воно і було, – наполягала вона. – Тейлор просто не міг поступити інакше. Як ще можна пояснити те, що він опинився на Китайській вулиці з непокритою головою?
– Ваш батько не бачив, як Тейлор вийшов із дому?
– Ні, він теж нічого не знав, поки нам не повідомили...
– А він задоволений вашим поясненням? – перервав її Нед.
– Моє пояснення – єдине можливе! – скрикнула вона. – Що б він не говорив, він мусить визнати, що моя правда. І ви також. – В її очах стояли сльози. – Не може бути, щоб ви цього не розуміли. Я не вірю вам, містере Бомонт. Не знаю, що вам було відомо раніше. Ви знайшли тіло Тейлора. Може, ви ще що-небудь там виявили, не знаю, але тепер ви знаєте все.
У Неда затремтіли руки. Глибше вмостившись у кріслі, він засунув їх у кишені штанів. Обличчя його було спокійним, тільки глибокі складки біля рота, що видавали нервове напруження, позначилися ще різкіше.
– Так, я знайшов його тіло. Але більше там нікого і нічого не було. Крім цього я нічого не знаю.
– Тепер знаєте, – сказала вона.
Губи Неда здригнулися під темними вусиками. В очах загорівся гнівний вогник. Намірено різким тоном він хрипко кинув:
– Я знаю тільки одне: той, хто прикінчив вашого братика, зробив людству велику послугу.
У першу мить вона відхитнулася від нього, притиснувши руки до горла, але затим вираз жаху зник з її лиця.
– Розумію. – В її голосі звучали співчутливі нотки. – Ви друг Поля. Вам тяжко зараз.
Опустивши голову, Нед пробурмотів:
– Я сказав гидоту, і до того ж дурну. – Він кисло посміхнувся. – От бачите, я ж попереджав вас, що я не джентльмен. – Він перестав посміхатися і підвів голову. Очі його гляділи пильно і спокійно. – Однак, в одному ви маєте рацію: я дійсно друг Поля. Ним я і залишуся, кого б він там не вбивав.
Запала довга пауза, під час якої Дженет не зводила очей з лиця Неда. Коли вона, нарешті, заговорила, голос її звучав глухо, безживно:
– Отже, все було даремно? Мені здавалося, що коли я розповім вам правду... – вона осіклась. Її обличчя, руки, плечі виражали повну безнадію.
Нед повільно покачав головою.
Зітхнувши, вона встала і простягла йому руку.
– Мені дуже гірко і образливо, але ж нам не обов'язково розставатися ворогами, чи не так, містере Бомонт?
Він теж підвівся. Простягнутої руки він, начебто, не помітив.
– Та половина вашої душі, яка обманювала Поля і продовжує його обманювати, – мій ворог.
Дженет не прибирала руки.
– А друга половина, – запитала вона, – та половина, яка не має до цього відношення?
Він взяв її руку і низько схилився над нею.
4
Провівши Дженет, Нед Бомонт підійшов до телефону і назвав номер.
– Доброго дня, – сказав він. – Це говорить Бомонт. Скажіть, містер Медвіг ще не появлявся?.. Коли він прийде, передайте йому, будь ласка, що я дзвонив і зайду побачитися з ним... Дякую вам.
Нед поглянув на годинника. Було кілька хвилин на другу. Він запалив сигарету, всівся біля вікна і став розглядати сіру церковку напроти. Кільця диму, відштовхуючись від віконного скла, плавали над його головою сизими хмаринками. Так він сидів і гриз сигарету хвилин десять, поки не задзеленчав телефон.
– Хелло, – мовив він, знявши трубку. – Так, Гаррі... Розуміється. Де ти знаходишся?... Гаразд, піду. Чекай мене там ... Через півгодинки. Прекрасно.
Жбурнувши недопалок у камін, він вдягнув пальто та капелюх і вийшов. Пройшовши пішки шість кварталів, він зайшов у ресторан, з'їв салат з булочкою, випив чашку кави, а затим пройшов ще чотири квартали до маленького готелю під назвою "Мажестік". Юнак ліфтер привітав Неда, назвавши його за ім'ям, і, піднімаючи його на четвертий поверх, запитав, що він може сказати про третій заїзд на сьогоднішніх скачках.
Подумавши, Нед відповів:
– Думаю, що Лорд Байрон виграє.
– Дуже сподіваюся, що ви помиляєтесь, – зауважив юнак, – я поставив на Шарманку.
– Все може бути. – Нед знизав плечами. – Та вже Шарманка поважчала.
Пройшовши по коридору, Нед постукав у двері 417-ї кімнати. Двері відкрив Гаррі Слосс, міцний, широколиций, починаючий лисіти чоловік років тридцяти п'яти. Він був у самій сорочці, без піджака.
– Сукунда в секунду, – сказав він, відкриваючи двері. – Проходь.
Почекавши, поки Гаррі зачинить двері, Нед звелів:
– Викладай, що стряслося.
Гаррі всівся на ліжко і стурбовано поглянув на Неда.
– Знаєш, мені дуже не подобається ця штука.
– Яка саме?
– А те, що Бен поперся в прокуратуру.
– Гаразд, – роздратовано проговорив Нед. – Я не поспішаю, можу і зачекати поки ти зберешся по-порядку розповісти, в чому справа.
Гаррі підняв свою широку білу ручищу.
– Зачекай, Нед, зараз я тобі все поясню. Вислухай мене. – Він порився у кишені і витяг зібгану пачку сигарет. – Пам'ятаєш той вечір, коли пристукнули цього хлопчака Генрі?
– Еге ж, – знудженим тоном вимовив Нед.
– Пам'ятаєш, ми з Беном прийшли до клубу саме перед тим, як ти об'явився?
– Авжеж.
– Так ось, слухай, ми бачили, як Поль сварився з цим шмаркачем там, під деревами.
Нед розгладив кінчиком пальця свої вусики і здивовано заперечив:
– Але ж я бачив, як ви вилізали з машини перед клубом саме в ту хвилину, коли я знайшов труп. Ви ж під'їхали з другого боку. І до того ж, – він підняв палець, – Поль з'явився у клубі раніше за вас.
– Все це вірно, – закивав Слосс. – Тільки ми спочатку проїхали по Китайській вулиці до квартири Пінкі Клейна, але його не було вдома, і тоді ми розвернулися і поїхали назад до клубу.
– Так що ж ви бачили?
– Ми бачили, як Поль сварився з ним там, під деревами.
– Ви це бачили, проїжджаючи мимо?
Слосс знову ствердно затряс головою.
– Але ж було темно, – нагадав Нед, – Я просто не розумію, як ви могли, рухаючись, розгледіти їхні обличчя. Ви що, зменшили швидкість чи зупинилися?