– Ну? – підбадьорив його Нед.
Прокурор зглитнув слину.
– Дещо ми розвідали, Нед, – промовив він безнадійним тоном. – Але говорити визначено ще зарано. Може, за листами нічого й не криється...
Нед кивнув. Його обличчя тепер виражало тільки дружелюбність, голос звучав рівно й не надто холодно:
– Ви дізнались, де ці листи були надруковані і на якій машинці. Ось і все. Але цього недостатньо, щоб здогадатися, хто їх автор. Чи не так?
– Все вірно, Нед! – вигукнув Фарр з почуттям глибокого полегшення.
Нед сердечно потис йому руку.
– Ось тепер я спокійний, – зрадів він. – Ну, я побіг. І повірте мені на слово, не варто діяти нерозважливо. Ви не помилитесь, якщо будете діяти не поспішаючи, обдумуючи кожен свій крок.
– Дякую, Нед, дякую. – Голос окружного прокурора, навіть, затремтів від надміру почуттів.
3
У двадцять хвилин по дев'ятій у вітальні Неда Бомонта пролунав телефонний дзвінок. Нед швидко підійшов і зняв слухавку.
– Слухаю... Привіт, Джек... Так... Зрозумів... Де?.. Еге ж, прекрасно. На сьогодні досить. Дуже дякую.
Він поклав слухавку. По його блідих губах ковзнула усмішка, очі завзято заблищали.
Не встиг Нед відійти від телефона, як знову пролунав дзвінок. Поколивавшись, він взяв слухавку.
– Хелло!.. А, Поль, привіт! Так, мені набридло числитися в інвалідах... Нічого особливого. Просто подумав – дай заскочу... Ні, боюсь, що не зможу. Я не так добре себе почуваю, як гадав. Краще я приляжу... Так, завтра, звісно... Бувай.
Дорогою одягаючи капелюха і плащ, Нед спустився донизу. Коли він відкрив двері на вулицю, вітер хлестнув його струмками дощу. Він швидко закрокував до гаража в кінці квартала.
Зайшовши у засклену коробку гаража, Нед застав там довгов'язого рудоволосого хлопця, вдягненого в засмальцьовану білу спецівку. Відкинувшись на стільці і задравши ногу на полицю над електричним каміном, хлопець читав газету. Коли Нед сказав: – Привіт Томмі, – хлопець опустив газету і усміхнувся, блиснувши білими зубами.
– Ну й погодка сьогодні!
– Чи нема в тебе підхожого драндулета? Такого, щоб не застряг на польовій дорозі?
– Ну й щасливчик ви! Можете кататися, коли вам заманеться. А що, коли б не повезло з погодою? А раптом би дощ пішов?... Добре, що я маю "бьюік", на котрий мені наплювати.
– А він не розвалиться по дорозі?
– Усе можливо, – мовив Томмі, – особливо в таку ніч.
– Чудово, заправ його. Як мені краще в таку ніч проїхати до Лінивого потоку?
– А там по потоку далеко?
Нед уважно поглянув на Томмі.
– Приблизно до того місця, де він впадає у річку.
Томмі кивнув.
– Берлога Метьюса?
Нед промовчав.
– Все залежить від того, яке саме місце вам потрібне.
– Так, мені до Метьюса, – Нед спохмурнів. – Тільки без балачок.
– А коли ви до мене йшли, ви на що розраховували? – резонно заперечив Томмі.
– Я поспішаю, – відповів Нед.
– Тоді їдьте по новій дорозі до Бартона, за мостом звернете на польову дорогу, і якщо не застрягнете, то біля першого перехрестя повертайте на схід. Виїдете на верхівку пагорба саме позаду дому Метьюса. Якщо ж польовою дорогою не вийде, їдьте по новій дорозі до перехрестя, а потім доведеться трохи повернутися назад по старій.
– Дякую.
Коли Нед вже заліз у "бьюік", Томмі недбало кинув:
– У дверній кишеньці запасний пістолет.
– Запасний? – перепитав Нед, байдужим голосом і нерозуміюче поглянув на довгов'язого хлопця.
– Приємної прогулянки, – побажав Томмі.
Нед зачинив дверці і дав газ.
4
Годинник на приборному щитку показував за двадцять вісім одинадцяту. Нед вимкнув фари і з зусиллям вибрався з машини. Дощ невпинним потоком молотив по землі, по кущах, по деревах, по машині. Біля підніжжя пагорба крізь дощ і листя слабко миготіли жовті вогники. Струмки води потекли Неду за комір. Він здригнувся, щільніше закутався у плащ і, спотикаючись, став продиратися крізь мокрі кущі вниз по схилу.
Дощ і вітер підштовхували його у спину. Поступово слабкість минула. хоча він раз за разом спотикався об корені, ноги загалом слухалися його, і він досить упевнено просувався до цілі.
Нарешті, він відчув під ногами стежку і, ковзаючись, пішов по ній; гілки чагарника шмагали його по обличчю з обох боків, не даючи збитися з дороги. Стежка повела його спочатку ліворуч, але потім, описавши широку дугу, він вийшов до краю невеликої ущелини. Внизу з шумом бігла вода. Ще один поворот і він опинився біля дверей дому, вікна якого тьмяно світилися жовтим світлом.
Йому відчинив сивоволосий чоловік з безвольним, змарнілим обличчям і сірими неспокійними очима за товстими скельцями окулярів у черепаховій оправі. На ньому був акуратний, старомодний костюм з хорошого матеріалу. На одному боці високого накрохмаленого комірця його білої сорочки розпливлося кілька крапель дощу. Відкривши двері, він відступив убік.
– Заходьте, заходьте, сер, не стійте під дощем! – Голос його звучав дружелюбно, навіть, сердечно. – Жахлива ніч!
Нед злегка схилив голову і переступив поріг. Він опинився у величезній кімнаті, яка займала весь перший поверх. Меблів у кімнаті було мало, та й ті були прості, без усяких претензій. Кімната служила одночасно і кухнею, і столовою, і вітальнею.
З ослінчика біля каміна піднялася Опаль Медвіг і, тримаючись неприродно прямо, поглянула на Неда холодним, ворожим поглядом.
Коли він зняв капелюха і став розстібати плащ, його пізнали й інші.
– Невже Бомонт?! – недовірливо вигукнув чоловік, який відчинив двері, і виряченими очима поглянув на Шеда О'Рорі.
Шед о'Рорі сидів на дерев'яному стільці посеред кімнати напроти каміна. Він мрійливо усміхнувся і вимовив своїм музикальним баритоном:
– Так воно і є – Нед! Як поживаєте?
По мавп'ячій морді Джефа Гарднера розповзлася широка усмішка, що оголила вставні зуби і майже цілком сховала маленькі червоні очиці.
– Подумати тільки, Іржавий, – звернувся він до рожевощокого хлопця, який розвалився на лавці поряд, – наш гумовий м'ячик знову до нас повернувся. Я ж говорив, що йому подобається, коли його б'ють.
Іржавий понуро насупився і щось неголосно пробурчав на адресу Бомонта.
Тоненька дівчина в червоному, яка сиділа поруч з Опаль, з цікавістю підвела очі на Неда, і вони заблищали.