– Навіщо?
– Та тому, що він вважає, що ви зможете домовитися.
– Та ні, я не про це. З чого він взяв, що я захочу мати з ним справу?
Віскі поморщився.
– Ти що, дурником прикидаєшся?
– Ні.
– Тоді чому ти ухиляєшся? Все місто знає, що ви з Полем вчора поцапалися в барі Карсона.
Нед кивнув.
– Ось воно що!
– Саме так, – підхопив Віскі. – Шед знає, що ви побилися через нього. Адже ти вважаєш, що Поль даремно прикрив його заклади? Ти тепер із Шеда вірьовки плести зможеш, якщо тільки будеш діяти з головою.
– Не знаю, – замислено промовив Нед. – Взагалі-то я вирішив поїхати звідси, повернутися у велике місто.
– Та ти поворуши мізками, – прохрипів Віскі. – Велике місто нікуди не втече і після виборів. Залишайся. У Шеда монети повно, він зараз не скупиться, аби тільки закрутити Медвіга. Залишайся, і ти свій кусень ухопиш.
– Ну що ж , – знизав плечами Нед, – поговорити шкоди не буде.
– Звісно, не буде, дідько забирай, – зрадів Віскі. – Де тут твої підгузнички? Зараз ми тебе оповинемо і відправимося.
– Гаразд. – сказав Нед і встав з постелі.
2
О' Рорі піднявся з крісла.
– Радий вас бачити, Бомонт. Можете покласти капелюха й пальто на будь-який стілець. – Руки він не простягнув.
– Доброго ранку! – привітався Нед і здійняв пальто.
– Ну, бувайте, хлопці, побачимося пізніше, – мовив Віскі, зупиняючись у дверях.
– Гаразд, – кивнув О'Рорі, і Віскі лишив їх удвох.
Нед кинув пальто на валик дивана, поклав зверху капелюх і сів поряд. Він з цікавістю розглядав О'Рорі.
О'Рорі знову всівся у своє низьке крісло з золотим візерунком. Він закинув ногу на ногу і склав на колінах руки, палець до пальця. Його красива, немовби виточена із мармуру голова схилилася на груди, сіро-блакитні очі дивилися на Неда з-під чола. Приємним низьким голосом з легким ірландським акцентом він промовив:
– Я ваш боржник, ви намагалися відговорити Поля ...
– Нічого ви мені не винні, – обірвав його Нед.
– Не винен? – здивувався О'Рорі.
– Ні. Я тоді працював у нього і думав про його користь. Я вважав, що він робить помилку, і сказав про це.
На обличчі ірландця заграла м'яка посмішка.
– І він незабаром у цьому переконається.
Запанувала тиша. З глибини свого крісла О'Рорі, посміхаючись, дивився на Неда. Нед з дивана дивився на О'Рорі безпристрастним поглядом.
Мовчання порушив О'Рорі.
– Що саме вам сказав Віскі?
– Нічого. Він сказав, що ви хочете мене бачити.
– Він не помилився. – О'Рорі розвів свої тонкі пальці в боки. – Ви дійсно остаточно порвали з Полем?
– Я думаю, що ви про це знаєте, – відповів Нед. – Адже саме тому ви і послали за мною.
– Слухати плітки і знати точно – це не те саме. Що ви тепер намірені робити?
– У мене в кишені квиток до Нью Йорка. Я вже склав валізи.
О'Рорі підняв руку і провів нею по своєму гладкому сивому волоссю.
– Ви ж сюди приїхали з Нью Йорка?
– Я цього нікому не розповідав.
О'Рорі змахнув рукою, як би відмітаючи підозри Неда.
– Мене зовсім не цікавить, хто звідки приїхав, запевняю вас.
Нед промовчав.
– Зате мені зовсім небайдуже, куди ви звідси поїдете, – продовжував ірландець. – Якби на те була моя воля, ви б не поїхали до Нью Йорка. Принаймні, зараз. Вам не приходило в голову, що ви можете з великою користю для себе пожити тут ще деякий час?
– Ні, не приходило, – відповів Нед. – Принаймні, поки Віскі не прийшов до мене.
– А що ви з цього приводу думаєте тепер?
– Нічого не думаю. Чекаю, що ви скажете.
О'Рорі знову провів рукою по волоссю. Його розумні сіро-блакитні очі ласкаво дивилися на Неда.
– Скільки часу ви вже тут живете? – запитав він.
– Рік і три місяці.
– А як довго ви були правою рукою Поля?
– Рік.
– Ви маєте багато про нього знати, – кивнув О'Рорі.
– Чимало.
– Багато такого, що я міг би використати.
– Що ви пропонуєте? – промовив Нед рівним голосом.
О'Рорі піднявся з глибокого крісла і направився до дверей. Коли він відкрив їх, у кімнату, перевалюючись, проковиляв величезний англійський бульдог. О'Рорі знову сів у крісло, а пес, не зводячи сумних очей з хазяїна, влігся на килимку біля його ніг.
О'Рорі заговорив:
– По-перше, ви отримаєте можливість відплатити Полю.
– Мені це ні до чого, – сказав Нед.
– Чи так?
– Я вважаю, що ми з ним квиті.
Відкинувши голову, О'Рорі запитав вкрадливо:
– Невже ви б не хотіли трохи насолити йому?
– Цього я не говорив, – відповів Нед з легким роздратуванням. Я не проти трохи насолити йому, але вашої допомоги не потребую. Я й сам справлюся. Тож, не слід платити мені з моєї ж кишені.
О'Рорі ласкаво закивав.
– Це мені підходить. Аби йому довелося зле, – сказав він. – Скажіть, навіщо він прикінчив молодого Генрі?
Нед розсміявся.
– Легше, легше. Ви ще не сказали, що ви пропонуєте. Гарний у вас пес. Скільки йому?
– Старіє вже. Сім років. – О'Рорі випростав ногу і поторкав пса носком ботинка. Бульдог ліниво поворушив хвостом.
– Що ви скажете на таку пропозицію? Після виборів я облаштую для вас найкращий ігорний дім у штаті, і ви зможете господарювати в ньому. Я забезпечу вам протегування, вас ніхто і пальцем торкнути не посміє.
– Ненадійна пропозиція, надто багато "якщо", – проговорив Нед знудженим тоном. – Якщо ви виграєте на виборах. Та і загалом я не певен, що захочу тут лишатися після виборів чи до них.
О'Рорі перестав грати з псом. Він знову поглянув на Неда, мрійливо усміхнувся і запитав:
– А на те, що ми переможемо, ви не розраховуєте?
Тепер заусміхався Нед.
– Битися об заклад не став би.
Все ще мрійливо усміхаючись, О'Рорі вів далі:
– Ідея перейти до мене вас не дуже приваблює, Бомонт?
– Маєте рацію. – Нед встав і взяв до рук капелюха. – У мене і в думках цього не було, – сказав він недбало. Обличчя його було безпристрастно гречним. – Я попереджав Віскі, що з цього нічого не вийде. – Він простягнув руку по пальто.
– Сядьте, – промовив О'Рорі. – Ми ще не закінчили розмову.
Нед зупинився, підняв плечі, зняв капелюх, поклав його разом з пальто на диван і сів поряд.
О'Рорі наполягав:
– Погоджуйтесь, я дам вам десять тисяч готівкою негайно і ще десять ввечері після виборів, якщо ми переможемо Поля, а також ігорний дім, якщо захочете.
Нед піджав губи, насупився і понуро поглянув на О'Рорі.