Скляний ключ

Страница 18 из 53

Дешіл Хэммет

– Ти вважаєш, що я мусив йому поступитися? – сердито запитав Медвіг.

– Цього я не вважаю. Просто ти мав би лишити йому шлях до відступу. Не можна було заганяти його в куток.

Медвіг насупився ще більше.

– Я нічого не знаю про те, як ти б'єшся, Нед. Я знаю тільки одне: коли заганяєш людину у куток, її треба прикінчити. До цього часу такий метод завжди спрацьовував. – Він злегка почервонів. – Я, звісно, не Наполеон і не яка-небудь велика людина, та я досягнув свого становища сам, без всілякої допомоги. Адже я починав посильним у Пеккі Флада. А поглянь, хто я тепер!

Нед допив пиво.

– Я ж говорив, що даремно тобі пояснювати. Нехай буде по-твоєму. Вважай, що те, що годилося тоді у Пеккі, зійде і тепер.

Роздратований тон Медвіга не приховував його збентеження.

– Ти не дуже високої думки про мене, як про політичного боса? Адже так, Нед?

Тепер почервонів Нед.

– Я цього не говорив, Поль.

– Але ж до цього все зводиться, – наполягав Медвіг.

– Ні. Але на цей раз, мені видається, тебе обійшли. Спочатку ти дозволив цій сімейці Генрі вмовити себе підтримати сенатора на виборах. Ось коли у тебе була можливість знищити загнаного у куток ворога. Але сталося так, що у цього ворога є дочка, і гарне становище, і все таке інше. Ось ти і ...

– Припини! – гаркнув Медвіг.

З обличчя Неда зник усякий вираз. Він встав і зі словами "мені пора" повернувся до дверей.

Медвіг скочив слідом за ним і, поклавши йому руку на плече, сказав:

– Зачекай, Нед!

– Забери руку, – сказав Нед , не обертаючись.

Медвіг повернув Неда до себе.

– Послухай, Нед, – почав він.

– Відпусти, – повторив Нед. Його губи побіліли, лице закам'яніло.

Медвіг схопив його за плечі.

– Не будь ідіотом ... Адже ми з тобою ...

Лівий кулак Неда прийшовся якраз по губах Медвіга. Той опустив руки і відступив. Якусь мить він стояв, відкривши рота з виразом крайнього здивування на обличчі. Далі його лице потемніло від гніву, а зуби стислися так, що на нижній щелепі здулися жовна. Стиснувши кулаки, він подався до Неда. Нед потягнувся за важким скляним кухлем. Тепер він стояв лицем до лиця з Медвігом. Повні люті, немигаючі темні очі не відривалися від блакитних очей Медвіга.

Так вони стояли друг навпроти друга на відстані метра, один світлий, високий, дуже сильний; другий – темноволосий, темноокий, високий і похмурий, і мертву тишу кімнати порушувало лише їхнє дихання. З бара по другий бік тонких дверей не долинало жодного звука – ні дзвону склянок, ні шуму голосів, ні сплеску води.

Так минуло зо дві хвилини. Нед опустив руку і повернувся спиною до Медвіга. Лице його не змінилося, тільки в очах, які вже не дивилися на Медвіга, згас гнів. Вони стали жорсткими і холодними. Він, не кваплячись, ступив до дверей.

Хрипкий голос Медвіга, здавалося, вирвався з самої глибини його єства:

– Нед!

Нед зупинився. Його обличчя зблідло ще більше. Але він не обернувся.

– Сучий ти син! – сказав Медвіг. —— Психопат ...

Тоді Нед повільно повернувся. Медвіг простягнув руку долонею доверху і штовхнув його в обличчя. Нед втратив рівновагу, переступив з ноги на ногу і схопився за стілець.

– Треба б тебе як слід відгамселити, – додав Медвіг.

Нед винувато усміхнувся і сів. Медвіг сів навпроти і постукав кухлем по столі. Двері відкрилися, і бармен знову просунув голову.

– Ще пива, – сказав Медвіг.

Через відкриті двері з бара доносилися обривки розмов, дзвін келихів і стук кухлів об дерев'яну стойку.

Глава четверта. СОБАЧА КОНУРА

1

Нед Бомонт снідав на постелі, коли до квартири постукали.

– Зайдіть! – крикнув він.

Двері в передпокої відкрились і знову закрилися.

– Хто там? – запитав Нед.

– Ти де, Нед? – долинув з вітальні низький, сиплий голос, і, перше ніж Нед встиг відповісти, на порозі спальні з'явився кремезний хлопець із квадратним сірим обличчям, великим ротом і веселими, злегка косоокими чорними очицями. – Шикарно живеш, – промовив він, не виймаючи сигарети із товстих губів.

– Здорово, Віскі, – привітав його Нед. – Присядь.

Віскі розглянувся.

– Класну берлогу ти собі облаштував. – Він витяг з рота сигарету і, не обертаючись, помахав нею через плече в напрямку вітальні. Чому це там валізи понаставлені? Виїжджати збираєшся?

Ретельно прожувавши і проковтнувши останній шматок яєшні, Нед відповів:

– Та ось, роздумую.

– Невже? А куди? – запитав Віскі, направляючись до крісла, що стояло напроти ліжка.

– Скоріш за все, до Нью Йорка.

– Що означає "скоріш за все"?

– Принаймні, так значиться на квитку.

Віскі струсив попіл на підлогу, знову засунув сигарету до рота і засопів.

– Надовго їдеш?

Рука Неда з чашкою кави завмерла на півдорозі. Він замислено поглянув на прищавого Віскі.

– Квиток у мене в один кінець, – відповів він повільно, і підніс чашку до губів.

Віскі прищулився, одне чорне око закрилося зовсім, а друге – блискуча вузенька смужка – втупилося на Неда. ВІн витяг сигарету з рота і знову струсив попіл на підлогу.

– Чому б тобі до від'їзду не побачитися з Шедом? – запитав він. Його скрипучий голос звучав догідливо.

Нед опустив чашку і усміхнувся.

– Не такі ми вже друзі з Шедом, щоб він образився, якщо я поїду не попрощавшись, – зауважив він.

– Не в цьому річ.

Нед поставив піднос на тумбочку біля ліжка, повернувся на бік і припіднявся на лікті. Натягнувши ковдру до шиї, він запитав:

– А в чому ж річ?

– Справа в тому, що ви з Шедом могли б домовитися.

Нед покачав головою.

– Не думаю.

– А може ти помиляєшся? Невже так не буває? – наполягав Віскі.

– Буває, звісно, – зізнався Нед. – Одного разу я помилився. У тисяча дев'ятсот дванадцятому році. Не пам'ятаю тільки в чому.

Віскі піднявся і підійшов до тумбочки. Він кинув сигарету на брудне блюдце на підносі і, зупинившись біля ліжка, запитав:

– Чому б тобі не спробувати, га, Нед?

Нед спохмурнів.

– Пусте марнування часу, Віскі. Не думаю, що ми з Шедом зможемо поладити.

Віскі шумно втягнув повітря і цокнув зубом. Куточки товстих губів опустилися донизу.

– Шед вважає, що зможете.

Нед широко розкрив очі.

– Он як? Так це він тебе прислав?

– Ну так, трясця його матері! – відповів Віскі. – Не сам же я прийшов умовляти тебе. Звісно, він прислав.

Очі Неда знову звузились.