– Сонце ти наше, царице! Зглянься над нами і вухо своє прихили милостиво до голосу вірних рабів...– Блиснули царицині очі. Вістець у порога: каже, що парус якийсь-то на морі: ні він не тікає, ні він не підходе, а все проти берега ходе, неначе дозволу питає пристати. Так що б з ним почати?
– Носилки мені! – І носилки з'явилися: золотом куті, цяцьковані перлами. Шестеро слуг понесло на берег царицю, а ззаду потягся поїзд довженний із слуг та рабів.
Цариця на скелі. Кинула оком ізараз спізнала, чого милий човник блукає. Звеліла йому добрий знак подавати. Як бистрая чайка, до берега лине тоу човник, і вже коло берега – вже в йому бачить цариця дітей, що схилились чолом перед нею.
– А чого то були неслухняні? Якого гостинця з-за моря мені привезли?
– Волю, мамо, волю та силу – відвагу широку на морі знайшли і вільні юнацькії голови наші тобі на поклон принесли!
– Ха-ха-ха"! – злобно зареготалась цариця, – Волю, та дрантя, та голови ще на придачу дурні! Знать, воля царськи і одежа розкішна вам не до мислі! Не варті ви їх! Так гетьте з очей моїх!
– Мамо, о мамо! – благали сини...
– Гетьте з очей! Не з'являйтесь, доки царського гостинця мені не здобудете з моря!
Закипіла висока хвиля під веслами, парус, як птаха, на щоглицю звився, і скоро сиза імла сховала з очей малий човник.
Знов пливуть дні, пливуть ночі – царицин же гнів не спливає за днями, як лист за водою: така ж прехороша, така ж вона грізна сидить на престолі і мовчки чекає свавільних синів.
Два роки минули, і слуги летючую звістку оп'ять принесли, що парус на морі біліє, мов чайка, і держить до берега просто.
Цариця і слуги поїздом пишним прямують на берег. Нап'ято червоні намети, напитки, наїдки, утіхи чекають коханих гостей. На самому розі цариця і бачить вже матернім оком їх прехороші обличчя, їх вуса шовкові і очі блискучі.
– Мамо, мамо! – радісно кличуть вони.
– Діти мої! Які ж ви хороші, які молодії! Та де ж ваші пишнії шати, де ж ваші вірнії слуги? Вдягайтесь, збирайтесь, несіть подарунки заморські матері бідній, що ждала вас ночі і дні. Ідіть, покажіться народу, що жде-дожидає царів молодих. Жде вас і царство, і щастя, і слава.
– Мамо, не треба нам царства: ми і без його багаті, не скрасять нас пишнії шати, бо щастям блискучим, як золотом, вдягнені ми, і другого щастя ми не шукаєм, яке тепер маєм. Ми просим лиш щиро: прости нам свавольство і матернім серцем ти нас зрозумій, пригорни...
– Та яке ж бо то щастя? – з дивом питає цариця.
– Мамо, те щастя – кохання! Кохання дівчини тієї...
– Згадала, згадала. Так се ж оте щастя – заморськеє диво? Кохання коханки рабів. Так на його зміняли і царство, і матір, і рідну країну, негідні сини? Геть же, прощення не дам вам!
– Мамо! – з сльозами молили.– Прости, зрозумій! – Добре, простю вже,– блиснула очима цариця, – простю! Привезіть лиш мені в подарунок вашу коханку, пройдисвітку ту, що синів одбиває у неньки, нехай подивлюсь я на неї, нехай я помстюся над нею!
Не слухали маму царята: хвилі ярливі далеко їх мчали.
Всміхнулась цариця услід: тепер вже напевно мої – ач, помчали як хутко! Вернулась цариця додому. Чекає-чекає, не год, і не два, і не три, не чотири; пожовкла, померкла, посивіла вся од старості й злості.
Аж ось поспішається-скаче гонець од моря. Цариця на берег, цариця значок викидає, – не ближчає парус порваний; лютує цариця на слугів, що довго готують плота, – уже зготували, гребуться, до човна прямують, і човен до берега тихо ведуть.
Вже пристав – і потомлених двоє пливців кучерявих блідих нерухомо лежать у йому.
Нахилилась цариця.
– Давайте ж мені скоріше, хутчіше ту злодійку люту! О, де ж вона, де?
Мовчать царенята, не рвуться на берег, не просять у матері ласки, лиш жалібно дивляться в грізнії очі цариці.
– О! Де ж вона? Де?
– Немає! – тихо зітхнув старший син. – Кохання, як квітка: сьогодні цвіте, а назавтра зів'яла. Отак же і щастя зів'яло для нас.
– Діти ви бідні, діти мої! Чого ж ви потомлені? Чого блідії? Хто мордував вас – дайте помстюся!..
– Ні, мамо, ніхто тут не винний: втомилися ми, блукаючи в світі по волі без долі, зблідли та схудли, бо їжу і воду усю оддали ми на дорозі стрічним, що їхали так, як і ми, – питатися долі та волі.
– Мабуть, хтось рідний? Та й дуже? Хто то був, дітки?
– Хто був? Гяури, невольники,— мамо; з тяжкої неволі втікали.
– Годі, годі, прокляті! Тричі прокляті! Не діти мої ви, нема в вас ні царської крові, ні честі! Нема ж вам од мене ні ласки, ні слова, нема для вас матері, згиньте, прокляті!
Високо встала цариця, звела, проклинаючи, руки, ще раз прокляла їх за волю, за добреє серце, і тільки сказала – уся скам'яніла, уся обернулася в високую скелю, пишная одіж – в червоную глину, сивії коси – в бур'ян-колючки. Забачили діти, кинулись в ноги з мольбою; хотіли слізьми розтопити запеклеє серце, а скеля сувора сипнула каміння... сини розлилися гіркими сльозами.
Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем; дощі її миють, вітер буйний обвіває, зриває рослину з червоного тіла. А коло ніг її синєє море то плеще, то стогне – то діти все матір і досі благають, щоб зняти закляття. Старший почне говорити, – запіниться бурнеє море, бушує, реве, припадає до скелі, хапається – міцно і грізно, вимагає у неї слова прощення; а менший коли заговорить – лащиться море і плеще, блищить, мов шовкове, криштально-блакитне. Та скеля не слуха – суворо мовчить і лиш іноді кида каміння. І чекають обоє: сини, коли матір зм'ягчить своє серце, прихилиться щиро до їх, а мати – коли її діти під ноги їй викинуть утоплену долю та волю.
* * *