— А неморально тому, що світ не знає, хто її батько… Батько виконав свою біологічну функцію й повіявся, покинув. То сором не йому, а їй. Дівчина бере на себе подвиг продовження роду людського, а її за це до ганебного стовпа. Ну, де тут здоровий глузд? Було це актуально, коли жінка була власністю в патріярхальному роді, а тепер чому? Здебільшого ж виховує лише мати, бо батько хтозна де, — засланий, на війні… Та, допатріярхальна, мораль не мала цього власницького лицемірства, а тільки створила такі шлюбні закони, що дали вдосконаленішу людину. Замість клишоногого неандертальця, стрункого кроманьонця. Але, мабуть, ті, що виламувалися з ще старішої норми й не хотіли танцювати із своїми "законними" кревними, вони теж вважалися збоченими, неморальними, їх зневажали. Може їм і самим не приходило в голову, що вони — творці нової моралі. От "щось", інстинкт казав їм шукати своєї пари в іншому роді…
Віктор слухав-слухав ці Мар’янині вигадки, результат її нудьги, і тут перебив:
— Але ж ви запевняєте, що груповий шлюб ніколи не вмирав, тільки міняє форми.
— Певно! Навіть на вечірці дівчина горда з того, що багато кавалерів запрошує її до танцю.
— Ах, так! — розреготався Віктор, а за ним і Азмекей. — То це, по-вашому, шлюб?
— Ну, не шлюб, то відгомін, пережиток… — завагалася Мар’яна, але зараз таки додала: — Втім, колишній шлюб то й був танок…
— Та гаразд уже! — веселився далі Віктор. — Танок — шлюб, подумати про когось — шлюб… Цікаві ж у вас уявлення про шлюб, слово чести! Ви мені скажіть краще, чому ви не користаєте з такого багатства шлюбних форм двадцятого століття?
Розсмішилася тепер Мар’яна.
— А хто вам сказав, що всі підлягають законам групового шлюбу? Такі ж самі права має й індивідуальний вибір. І він також має свою дуже довгу історію.
— Ах, то ви одружені! — вдавано зідхнув Віктор.
— А хто вам сказав, що… Втім, ми вже впадаємо в зовсім іншу тему. Це розколення, що постало в усіх галузях, де не глянеш, за що не зачепишся думкою, воно не минуло не тільки шлюбу, а й духових сфер. Мені чогось або ніхто не подобається, або троє відразу. Це неможливо — з трьома разом одружитися, щоб мати саме те, чого потребуєш, і щоб одночасно не було того, чого не приймаєш…
— Говорячи вашими ж словами, — відгомін групового шлюбу…
Мар’яна, вражена, підвела очі на цього Віктора.
— Слово чести, у вас у голові продуває свіжий вітер! — з захопленням вигукнула вона. — Я й досі не могла визначити, до яких я належу. Думала, що я — типовий однолюб, тільки нема того в одній людині, що принесло б повноту. Чи ви не бачите в цьому трагічного парадоксу? Шлюбні форми множаться, а можливості вибору звужуються, люди складнішають, вибагливішають… Одначе, ми відхилилися, й сьогодні не день моєї сповіді. Що передати Льолі? Привіт чи осуд?
XXIII
На тобі, Льоля на Мар’яну розгнівалася. При тому самому столі вона відчитала Мар’яну.
— Не сподівалася я, що ви здатні на таку підлоту! Як жінка, ви не повинні були мене очорнювати. Навпаки, ви мусіли були підтримати мене… А ви всякі плітки про мене розпускаєте.
Коли, як, що?
— Та які плітки? Я зовсім не осуджувала вас! Ми говорили про зовсім інше, власне, я про себе більше говорила, ніж про вас…
— Ви ж жінка!
— Та я говорила, що форми шлюбу не вічні, міняються. Хіба це про вас? Що для кожної людини є своя норма, що для складнішої людини індивідуальніша її шлюбна норма. Потім я захищала покриток, а потім — багатомужниць, відкриваючи неукам очі, що це — не розпуста, а лише одна з норм. Для себе я обстоювала право вибору своєї норми…
— А що ж мені тут казали?.. Ніби ви мене увесь час згадували… — осіла трохи Льоля.
— Знаєте, Льолю! Ви маєте сміливість у діях, а як доходить до оцінок тих дій, то хочете заховатися під крило пристойности. Я досі не вважала вас за струсиху-боягузку.
Ні, Льоля не дається на щиру розмову. Вона ображено відвертається.
— Найбільш зневажаю таку жінку, що з чоловіками спліткує про другу в її відсутності…
От, маєш! Ще й Льоля розсердилася. В кімнаті вона вже до Мар’яни й не обзивається. Раз у житті Мар’яна висловилася — і дістала: від чоловіків "Мессаліну", а від жінок "пліткарку".
А щоб так вона висловила більше своїх інтимних думок, зроджених у самоті й нудьзі?
Ця її "теорія нудьги" може їх тільки розсмішити. Її вдачу — жадобу великого кохання, великого почуття, а не святенництво, не страх осуду — неспроможні вони уявити. Дивно їм усім, як це так? Молода жінка, сама, "статуетка" — і не завела собі нікого.
От, курорт! Замість надати сили, знесилює дух Мар’янин ще більше. Мар’яні страшно. Потвора страху насувається й душить. Ось згубне значення цієї "ідеології", поширеної не тільки серед "московської золотої молоді", а й скрізь. Хіба Славині теорії не такі? Трохи може зм’якшені. Хіба Васанта не підлягла їм? Може й Ребе їй найближчий від усіх тим, що він відкидає, як мотлох, цей забобон, заґвинчений у головах навіть дуже витончених особистостей. Він просто здіймає з Мар’яни тягар, тим що вірить у людей, які хочуть живити дух іншою стравою. Чому ж Мар’яна повинна абищо хапати на догоду смакам "хору П’ятніцкого"?
Ось чому треба мати свою велику душевну силу. Коли б Мар’яна була Льолиної вдачі, душевна сила була б потрібна на оборону її засад. Як Льоля, сказала б: "Плюю на всіх із високої дзвіниці! Хочу — цілуюся із Ванею на людях, хочу — проваджу слизькі, майже цинічні розмови!" А от Мар’яна із іншого матеріялу і їй потрібна сила на оборону своїх підпор.
Жаль і печаль, що Мар’яна не відпочила. Ні трохи не посвіжішала на цім курорті. Наче в тому ж Києві, тільки більше тут подразнень, заздрости людської в самій Мар’яні. Нема того, за чим тужить, — свіжої думки, радости оновлення. Нема цього, а ніби все для цього є. Гори, море, люди, які більш-менш тебе не топчуть.
Це просто нещастя — ніде не знайти розради, з тривожною душею ходити й від неї ніде не дітися. Де ж знайти відпочинок від себе?
XXIV
Оце повітря з вузьких ущелин над небезпечно в’юнкими стежками! Оці лісові нетрі, змінно-примхливі краєвиди, — то грізні, звислі над тобою сірі скелі, то міражева блакить і синява далеких контурів гірського пасма!