Може він тому й приходить от уже котрий рік, Мар’яну не забуває, вірить їй. Януш, хоч і прозаїчний, а цінить правдивість. Мар’яна теж може йому повірити, тому написові на фотографії. "Моєму найкращому другові, Мар’яні, від Януша".
А Мар’яна сприймає цю Янушеву фотокартку, як черствість життя до неї. І з кожним разом ця черствість тугіша, безжалісніша. Така, що Мар’яна мусить заховавати свою щирість не лише від усіх, а й від самої себе, не розвантаживши серце. Через те, що кожен раз із новою силою віддає вона свою довіру. І кожен раз її дурить життя. І винна Мар’яна, нема на кого вину складати. То й вона черствішає. Картка Янушева її зовсім не розчулила. Януш досконалий, лише як холодна картина.
XXVIII
Вгорі над кар’єром ростуть гаї, тут унизу — синя глина й дирчить-гуде машина.
Що вона тут, аж на Кирилівській вулиці, робить? Левко ніяк не сподівався зустріти тут Мар’яну.
— Я прийшла в гості до мамутів!
Це неможливо. — Ні, цілком можливо. Це те місце, де отакі глиночерпалки розкрили кістки мамутів, оброблені людською рукою, і кострища. Замість цієї глиночерпалки, тут повинен стояти пам’ятник першим засновникам Києва. А то — маєш, цегельня!
І коли ж ці перші кияни жили? — Та недавно, може з тридцять, може з п’ятдесят тисяч років тому. Оцієї гори, вивершеної тисячоліттями, тут зовсім не було, а просто стелився низький берег Дніпра…
— Щаслива ви людина, їйбогу! Бродите по тисячоліттях, як у себе вдома, — заздро зідхнув Левко. — А я повинен ось звіти здавати, замість робити те, що хотів би. І ви сама оце теребкаєтеся по цих яругах-кручах?
— Я завжди сама. Я вже тут обходила по горбах Хорива та Щека. Як заберешся в той лябіринт взгір’їв, ярів, вуличок, то й не виплутаєшся.
Леґенда про Кия Щека й Хорива та їх сестру Либідь перестає бути леґендою, як пройнятися пошаною та довір’ям до назв. Їх не постановляв уже ніякий комунгосп, а переймали покоління від поколінь з незапам’ятних часів. І відразу Левко, слідом за Мар’яною, починає іншими очима дивитися на отакі собі звичайні гору Щекавицю, вулицю Хореву, річку Либідь… Києва гора просто була в щасливішому місці, а тому такі самі повноправні Щекові та Хоривові оселі стали тепер частинами теперішнього велетня, Києва.
Левко із щораз більшою заздрістю дивиться на цю багачку, що дозволяє собі розкіш бути дивачкою. Він може тільки зідхати та через Мар’яну включатися в цей просторий, відмінний світ. А якби був час, то й він залюбки поплутався б межи старовиною Києва. От є десь Щекавицький некрополь, розкопуваний 1910-го року… Десь тут недалеко, в Кирилівській церкві, — Врубелеві янголи з божевільними очима. А він думав, що тільки цегельні, дріжджеві та хлібні фабрики… Хоч би швидше відпустка!
Але й сьогодні ще можуть вони за десять хвилин проробити мандрівку з тридцяти тисяч років у п’ять тисяч. — Себто? — А ось тільки зайти збоку на цю сторчову гору, що поховала під зеленою глиною величезні згромадища мамутових кісток та кострища, нашаровані одне над одним. Он туди, де стирчать чубчики дерев, на Юрківську. І там вони відразу потраплять до ближчих родичів Кия, Щека й Хорива, ніж палеолітичні мисливці на мамута, до неолітичних материнських родів, що розселилися тут у трипільські часи…
Левко зовсім забув, що він іде до дріжджевої фабрики на інспекцію, що він вічно поспішає. На Юрківській горі не так, як на Аскольдовій, але це тому, що Дніпро відступив на пару кілометрів від цих берегів. Це не біда, можна уявити внизу, замість вулиць, ярів і будиночків, потужну течію Дніпра й доплив її, Почайну. Але й тут відкривається безмежна перспектива. Далебі, вони були естети, ті прадавні, що в них закохана ця щаслива Мар’яна!
— Щаслива? Це вам тільки здається! — зідхає Мар’яна. — Я себе часто бачу маленьким пташеням, відгубленим від виводка, над прірвою, над безоднею. Безодня — то майбутнє. Як у нього дивитися, коли я з шістнадцятьох років не знала нічийого захисту. То ж завжди жінка під чиєюсь охороною. Як не роду, то брата, то чоловіка. А тут про все думай сама, і про насущний, і про одежу… Найбільше ж допікають мені дрова… Може тому я й у гості до мамутів оце прийшла… Я так би хотіла жити в ті палеолітичні часи, де ще тільки має народитися людина, а вже покоління її прадідів все про неї подумало, всі її права й потреби забезпечило, навіть…
Мар’яна мало не вимовила непристойного з погляду сучасної моралі: "навіть про чоловіків, бо рід, у якому я народжена, шлюбний другому й десь там ростуть мої законні чоловіки…" Замість цього, вона сказала:
— А скільки доводиться оборонятися від полювання, образ, — тому що нема біля тебе захисту. І врешті, навіть закохатися не можна, бо зараз це стає предметом глуму, борони Боже, щоб хто помітив. А це ж…
— Глуму?
— А певно! То тільки вам могла я розповісти тоді про Мороза. А якби Максимові чи Галині, чи тому ж Морозові? Засміяли б. А хіба ж то така ненормальність, що хтось подобається?
Мар’яна не помітила, що вже почала скаржитися на цей великий і страшний світ, в якому вона тріпочеться відгубленим від виводка пташеням.
Левко — перша людина, що не ставить їй вже згірклого від давности запитання: а чому вона досі заміж не вийшла? Левко далекий від цього зачовганого комплексу, його цікавить інше. Справді, в які часи люди типу Мар’яниного, та й Левкового, могли б знайти своє здійснення? Може в старі, дореволюційні часи?
— Ні, — заперечує Мар’яна. — І тепер ні. Як це не соромно, а в часи соціалістичної революції не знаю, де прикласти себе. Все не те, й не те…
— Та… — відмахнувся наче Левко. — Про ці соцзмагання треба більше кричати, ніж їх робити.
— Ну, і як жити? Оцей кругосвітній, де не підеш, штамп, скрізь те саме. Ті самі профкоми, завкоми, парткоми, "громадська робота", ті самі обов’язкові жовтневі демонстрації, однакові в кожному місті назви вулиць, меню в їдальнях, оці пласкі й плиткі взаємини, що не заторкують душевної сфери. Недарма не хотіла я в дитинстві бути великою…
І все таки Левко хотів би помінятися. Забрати її дивацьку долю з усіма недогодами, а їй віддати свою звичайність радянського службовця. Чи згодна вона?
Е, ні! У всякого своя доля і свій шлях широкий!