Тільки лють Мар’яну бере, що вона так багато думок присвячує йому, ще чогось сподівається. Де зусилля, витривалість? Ліків, протиотрути!
XIX
Душа болить, рани ятряться — хіба цьому можна зарадити? Коли їй не вистачає тих складників, що дають гармонійність, хіба це не хвороба? Мар’яна хоче тільки рівноваги, снаги. Ці ж дурні нарциси, слави етсетера хочуть вбити їй у голову, що треба полювати за самцями й самій посамичитись.
І не можна перекласти на слова цієї муки. Колись хотілося: розлетітись на дрібні частинки, пошматувати себе, — тепер нема цього. Колись хотілося: бути одночасно скрізь, як етер, — тепер нема цього бажання всюдисущости. Одне не змінилося: волочить вона своє тіло по світі, тяжким тягарем їй воно.
Яка мудра була Мар’яна в дитинстві! Доросло мудра. Не хотіла бути великою, хотіла назавжди лишитися дитиною. Була щаслива тоді, не несла тягарів, навколо сама казка була. Поскидати всі тягарі! Утікти! Куди? Одне місце — небуття. Мар’яна хоче не бути.
Від чого це все? Від того може, що Януш — не Жан Кристоф? Прийшов, згадав. Але чого шукає тут? Все хоче довідатися, чи Мар’яна й досі понад хмарами літає. А Мар’яну кожен раз убиває, що він такий звичайний, одноплощинний, земний, — такий, "як і всі". Та ж "всіх" Мар’яна не бачить, а тут… Не перестає вражатися цією незвичайною надхненною красою. І ті забивання об твердий ґрунт нічого не допомагають. Образ його, раз створений у душі, наново й наново воскресає. Та краще любити його здалека й не розбивати того образу.
Яка довершеність зовнішньої краси, неспотвореної ні пихою, ні самозакоханістю, ні глупотою! І — який нецікавий інтелект! Це — дві людини. Одну Мар’яна любить, а другу… Як пекуче сумно! Так зачарувала її краса, і все якось незугарно. І як прийняти долю "жінки на дев’яносто відсотків без особливих переживань" гідно?
Коли ж туга не зменшується, а глибшає. В кімнаті, вдома, як птах у клітці, кидається, не знайде розради. Де подітися від усіх них, щоб н£ бачити їх і щоб не бачив тебе ніхто?
Ця люта нудьга, цей грізний ворог!
А чого ж інші не нудьгують? Бути, як Слава, як… Покликати Мирона, коли не хочеш розбивати образ Януша…
XX
Увечорі ця ніжна зелень ще більше видається уявною, а особливо під електричними, рівними світлами, що пронизують кожен листочок-мереживо.
Мар’яна йде Хрещатиком під сонцями круглих ліхтарів. Монументальні контори міста губляться поза владою замкнених у скляні кулі сонць. Гінкі галасливі авта. Тепла весняна ніч і косі пасма простелених на асфальтах розбитків із тих самих сонячних куль, що вгорі.
І в повітрі весна, її Мар’яна особливо боїться. А от же в неї такий гармонійний настрій, стабільний. Зверху сум, а на дні — радість. Їй радісно йти по розбитках сонць, не шкода згаяних годин, нема мимовільної скривджености, що от не вечеряла, нема злости, що простояла півгодини, чекаючи трамваю, не боїться свого Дамоклового меча, злиднів. І так добре, що йде сама… Їй гармонійно, лагідно, дивиться вона на свою здовжену тінь, на ритм молодих каштанів, що їх минає. Якась друга тінь невідступно повзе за нею, не відстає, не переганяє. Мар’яна озирнулася.
— Я йшов за вами від самого трамваю і знав, що ви обернетеся, — аж тепер обізвався Нарцис.
О, Боже! Цей Нарцис своїми невідступними настирливостями викликає в ній тільки вибух жалю до себе, за себе… і шалене, непереможне бажання відчувати поруч себе когось любого. Вона тримає юнака в покорі, він має право лише тіні. Правда, останніми часами він цим правом дуже зловживає, занадто одверто, без прикрас та майже цинічно висловлює есе, що хоче. Він тільки потрапляє пальцем в небо, бо не знає, яка безодня в ній.
— Я хочу бути сама, — різко сказала Мар’яна, — і ви йдіть додому. В цю хвилину я не можу терпіти жадної присутности.
— Вас не збагнеш! То ви видумуєте якусь книжку, а тепер виставляєте за двері, — з відчаєм прошипів Нарцис.
— Як через книжку ви маєте право втручатися в моє інтимне життя, то не носіть. Я хочу бути сама.
Що ж, Нарцис покірний. Він своє надолужить, буде потім їй цей юначок доткати: "Яка ви примітивна! Не можете відрізнити почуття від настрою"… "Я вас знаю краще, ніж ви самі себе". Один з непрошених "психологів", що люблять влізти в довір’я, а потім звисока научати.
Але хоч пішов геть, розбив Мар’яні щось у гармонійності. Вже полізли в голову непрохані спогади, ствердження. Так, там і там Мар’яна підпадала чужим впливам. Так, Мар’яна малодушна. Так, ті відворотні людці вертіли тобою… Ні, нікого не хоче вона потребувати, бо ніхто не виправдує її хотінь. Німотно, самотньо…
Вона жадає повного змістом товариства, нехай у корені лежить еротика, та все ж товариства. Образ за образом, ось всі ті, що шукали її, — і ніхто не хотів чи незугарний був перекласти гаму темної фізіології на гаму людського мерехтіння. Нікого не цікавить гама Мар’яниного "я", хвилі її звучання йдуть поза них, бо вони — лише полюють.
Це — боляче. Це — нестерпно. Це — образливо. Образа перемагає страх пустелі, німої й безлюдної, чорної, що нею йде Мар’яна крізь життя, спрагла, знесилена. Краще згинути самій, — так потребуючи бути не самій, — ніж солоний ковток води. Бо не збагне
Мар’яна, як можна задовольнятися самими зовнішніми ознаками близькости. Все це тратить привабу, стає непотрібним, коли сфера душевного звучання йде стороною, коли не переплітається, не говорить, а чужо мовчить і замикається.
І Мар’яна приходить до думки, що всі вони хочуть заграти на цій її рисі: довірливості та потребі бачити людей кращими, ніж вони насправді. Тому вона цінить товариство одружених. Вона знає, що коли вони до неї прихильні, то там хоч нема спекуляції.
Уже давно вона звернула на Миколаївську й повернула на Мерингівську. Сітка з дрібнесенького клейкого яснозеленого листя коливалася відбиттям електрики на тротуарах, а з розчиненого вікна рокотала гітара, повіяло на Мар’яну затишною, замріяною провінцією. Воскресла одна хвилина давноминула, привиділася…
* * *
… Почуття це таємниця. Її ніколи не дано тому, хто її не пережив. Її не можна переказати, описати…
Увійшла в дім на передмісті, почала вітатися. Виконувала прийняту тут церемонію чоломкання із домочадцями. Хтось у Павликовій кімнаті. Мар’яна глянула через розчинені двері — і почула, і побачила щиро-радісні очі з жагою благання. Володя вітається.