І Мар’яна відчиняє навстежень вікно, двері, щоб вивітрити кімнату.
XIV
Мороз вернувся. Сьогодні, мабуть, ступнів 25. В такий мороз думка стає чітка й прозора. Радісна. Спадає тягар і з’являється почуття невмирущости. Хай би що! Тоді від такої своєї легкости мелеш язиком, що збреде, і воно виходить дотепно, і всі сміються, і несподівано стаєш душею товариства, і виходить так, що замість розходитися з волейболу додому, товариство опиняється в Славиній кімнаті.
Замість за столом, посідали долі на килимові. Східній бенкет. Ніякої різниці між дурними й розумними. Між цнотливими й аморальними. Сиплються анекдоти, сплітаються модні частушки з платівок, романси з кінофільмів, все частіше ритм румби… Перемагав:
Йолкі-палкі, лес густой,
ходіт папа халастой,
куда мама денется,
каґда папа женітся…
Від нього можна сп’яніти божевіллям, від цього Мирона. Він був би, як кисень зачамрілому, коли б Мар’яна не знала, що легше заподіяти собі смерть, ніж допустити болото в свої храми…
Цинік, він уміє якось вкласти в слова тривіяльної частушки поклади гнучких і плястичних відтінків не адресованої ні до кого, але тут наявної ніжности. Цинік, він говорить про поцілунок, як про несказану радість. Як він сказав: "Я знаю пам’ять і любов твою…" Не знати, чи це поезія, чи надхненне звертання до когось із присутніх… До кого ж? Слава може, чи Путькало — фотограф-кравець-інженер-маляр?
Була перша година ночі, як надумали розійтися. По дорозі Мирон питав, чи може він ще трохи потримати фотоапарат. Між іншим, він узавтра їде на десять днів… Аж біля Мар’яниного дому він раптом спинився.
— Ох, я ж і скотина! З самого ранку замкнув у кімнаті Джека й не лишив йому їсти! Прощаюсь, біжу!
Та в другу передумав.
— Нічого псові не зробиться. Відпочину кілька хвилин та й зараз піду.
Мар’яна не перечить. Вона, як завжди, певна себе. Коли вона захоче, тоді й піде від неї гість. Вино вже розвіялося, поки вони йшли, повнота й рівновага прийшли натомість. Вона певна себе, вона себе знає. Ще не було нікого, кого б вона не перемогла.
Скільки раз потрапляєш в обставини, що ніхто тебе не оборонить, і навіть не вадила б фізична сила, затопити з раз у пику напасникові. Але Мар’яна знає кращу силу. Вона починає випускати психічні заслони, так відводити й заговорювати напасника, що він зовсім забуває про своє, таке бурхливе п’ять хвилин тому, залицяння.
Що ж Мар’яні робити? Вона не має нікого, хто б заступився за неї, мусить сама оборонятися. Як не матимеш зброї, то так і постелять тебе під ноги. Так багато є хижаків, що чигають на таких безрідних, беззахисних ягнят… Ще не було нікого, кого б вона не перемогла. Януш це знає, недарма він, захоплений її перемогою, раз на світанку лишив їй залізну скрижалю: "Тримайся, дівко, до останнього, в цьому твоя сила…"
Але Мирон і не думав женихатися. Він схилився на розкладачку й відразу заснув.
Та й доки ж це Мар’яна чекатиме, поки він відпочине? Чи сидіти при столі, чи на підлозі простелити собі, зайняти місце Джека? Оце так гість!
Мар’яна почала торгати гостя. "Мироне, встань і негайно йди додому!" Мирон аніруш. Розсерджена, вона справді простелила щось долі — нехай джентлменові буде соромно! Це не справило на гостя найменшого враження, та й не могло справити, бо він уже давно спав і залишив Мар’яні волю робити, що вона захоче.
Минула година, минула друга. Вона дригоніла на підлозі біля дверей, а якась бестія по-загарбницькому розляглася на розкладачці й солодко висипляється. Розлючена, змучена, сонна, вона пробує розкутурхати негідника — ця колода спить непробудним сном, і гармати її не розбудять. І все ж тут тепліше, ніж на підлозі, гаразд, досидить якось на розкладачці до світанку, а розправу з цим огидним пройдисвітом залишить на потім.
Якби не ніч, якби не мороз — пішла б геть, отак то можна вигнати людину з її власної хати.
Минає ще півгодини, Мар’яна шукає кращої пози, й знаходить її на ребрі розкладачки, й от уже спить, змучена такою клятою ніччю. Мирон і того не чує, він, як камінь. Зайві Мар’янині побоювання й обіцянки собі наробити такого крику, що весь будинок прокинеться.
І так мирно, по-братерському проспали удвох аж до світанку. А на світанку ж Мар’яна усвідомила себе зовсім у обіймах — сонна, розніжена, покірна. Увісні емоції найчистіші, найяскравіші — золото, звільнене від руди. Увісні ж, у щасливій дрімоті-маренні чула, як Мирон сам до себе воркотів:
— Ах, я ж безсердечна скотина! Так мучити бідного Джека. Мушу бігти, бігти, бігти…
Та Мар’яна занадто у владі золота, звільненого від руди, вона не може перемогти сну, щоб здобутися на якесь слово…
XV
Невже цей сорокапудовий Нарцис не бачить, що Мар’яна його ледве терпить? Уперто приходить він, уперто висиджує до пізнього, дозволяє собі такі вільності, як оце. Питає:
— Хто це у вас позавчора був? Я ніколи не бачив його в вас.
А то він конче повинен усіх бачити? Втім, Мар’яна вдовольняє цікавість червонощокого юнака:
— Це мій один дуже гарний приятель. Ми з ним прожили в одному селі ціле літо.
— Ви на нього так накинулися! Чим він вас так купив?
— Я? Накинулася? Свят, свят, свят! Та то ж таке боже телятко, такий милодушний товариш. Подивіться, він же ніяковіє, як п’ятнадцятилітня дівчинка. Я йому, справді, дуже зраділа…
Мар’яна глумливо спостерігає зарозумілого юнака, і тільки сміхотворність його підозрілих побудовань про Мар’янині добрі взаємини з Левком Береговим, такі, які й повинні існувати між людьми, не дає їй поставити жовтодзюба на своє місце. А це потурання негайно викликає нову Нарцисову зарозумілість. Він повчально-протекційно каже:
— Стережіться його! Це людина, що здатна зробити зло, сама того не хотячи.
— Я б сказала, що ваші рум’янці не відповідають ролі пітії, яка так подобається дітлахам.
Дітлах, із рум’янцями аж до вух, звисока й злісно ронить:
— Я вас знаю краще за вас самих. І я значно розумніший, ніж вам здається.
— Ну, і на здоров’я! — вже злегка дратується Мар’яна. — Левко Береговий — і зло! Та то — втілення добропорядности! Ви бачили, як нерішучо просив він позичити йому словника? Він делікатний, наче кришталева ваза, боїшся, щоб вона не розбилася ненароком під руками, щоб не образити його яким словом. А зрештою, чого це ви соваєте свого носа туди, де вас не просять?