От зробила ти зусилля, дістала вимріяну долю робітниці. Чи дістала й тепло? Ручай, бурхлива ріка замерзли.
Прикро, але признавайся. І робітниче перешкоджає. Здається, що коли б у твоїй волі був цілий день, то впірнула б у якусь любу, змістовну роботу. А то — штифти! Коліщатка! Сама стаєш штифтом.
Отож товчись, Мар’яно, по цім світі, як Марко по пеклі, і не бунтуйся проти долі, вивершеної власними руками.
XX
Кучерявий гість сидить у Васанти вже з пів години і, як видко, зовсім не почувається зле. Зайшла відразу атмосфера не київська, а як би розкошанська. Ще тільки бракує, щоб запахло свіжими, щойно з печі, пиріжками. Бракує ще вина, але вино, покищо, у кишені в пальті, а тим часом кучерявий розповідає, що він уже давно хотів її відвідати, та не знав, як вона це сприйме.
Інтимність зросла вже до того, що кучерявий допитувався:
— Але ж ви й перетрусилися того ранку, еге?
— Охота була вам гратися в слідчого?
— А що б ви зробили на мойому місці? Бачу, скрут своїй людині, родичці, можна сказати. Три роки, як один день, прожила в нас Ганна Панасівна, від першої аж до п’ятої групи вчила… А як приїздив брат ваш, Роман… я йому коня раз глядів…
— Який брат? — здивувалась Васанта. — Братів у родині я не мала.
— Та воно й краще, що не мали, на тому й станемо, — погодився гість. — І не робіть таких здивованих очей, це вино — як квасок. Чи е тут у вас чим відкоркувати?
Відмовитися було ніяк. Кучерявий гість забув, мабуть, що він перший раз у цім домі, він господарював у шафі й бурчав на цю "нехазяйську дитину". Що ти скажеш? Навіть чарок не має. Прийдеться другим разом із собою принести. Ну, нічого, будемо з чашок пити. Тільки одна чашка? Ой, лишенько, що воно за Васанта?
— То я зараз знатиму ваші думки, — приймаючи від господині чашку з вином, каже кучерявий гість. — Ви тепер думаєте… Е, щось мені це не подобається.
Він поставив чашку, посмакував Васантині думки. Потім ще раз ковтнув і вже рішучо запротестував:
— Я до вас прийшов із щирим серцем, а ви от думаєте в цю мить: "Якогось шпика прислали". А можете повірити, що я давно-давно вже так відпочивав, як у вас? Де не підеш — скрізь треба бути не собою, навіть удома.
Васанта, таки справді, була здивована. Якого дідька? Ці одвертості… Хоч наче й нічого не сказано, а ніби якась змова між ними. Ну, добре, він її має за родичку, довіряє, — але так відразу? А може вона зовсім не те, що він уявляє?
І холодну її стриманість гість відразу помічає:
— От якби ви приїхали до мене додому в Богуслав, то я вас хіба ж так прийняв би…
Та невже від цього кваску можна впитися, що він таке всяке верзе? Наче й культурна людина, а такий сирий примітав із села. Вона думала, що наркомів секретар трохи складніший, а він каже далі:
— Але тепер я вже вас і не запрошу, нема в мене дому, попався жидові в лапи…
— Знаєте! — скинулася Васанта. — Я зовсім не хочу слухати ці антисемітські…
Та кучерявий гість не дав себе перебити. Він і не чув репліки.
— Вірите? Я — якесь чуже тіло вдома. Тесть із тещею мене й за члена сім’ї не мають. Жінка… З нею ніколи спільної мови не знайдеш, сказано — жидівка. Нема то, як своя українська душа. Тікаю з дому.
Аж ось коли Васанта пройнялася довір’ям. Вона ознаменувала цю хвилину задерикуватим сміхом. Так би й відразу казав.
— Одначе! — не могла вгамувати себе вона. — Одначе, ви не були таким антисемітом, як залицялись до своєї жидівки.
— Пекельний роман! Ми разом вчилися, разом їздили в гори, у неї — римський профіль, у мене хіба ж така русява чуприна була!..
— Та чуприна у вас і тепер нівроку.
— Бо я ще хочу залицятися до дівчат, — знову вернувся він до своєї просторікуватої погожости, так нагло перерваної дощем признань. — їйбогу, ти, Васанточко, стільки рідного повітря мені навіяла! — раптом аж на "ти" перейшов.
— А навіть не потурбувалися назватись.
— От, лиха година! Та ж Кучерявий!.. Семен Кучерявий, дай нам, Боже, здоров’я!
— Кучерявий? То це я знала з першої хвилини…
XXI
Хоч як мало бувала вдома Мар’яна, хоч як мало тепер часу на тугу за людьми, на той різнородний клубок усіх почувань, у якому і чорний холод самоти, і непотрібність себе, й все ж таки уперте завзяття, — все це він неї не відходило. Вона знала: тому що без людей. Вона уговтувала себе: добре так, бо нема мені кутка на землі. Я з чорною раною на серці, й ніхто не вилікує.
Вона вже й сама заплуталася і не знала: хто вона, що вона, де межа правди, а де брехні. Знає, що кожна зустріч, кожна ситуація, кожна газета засуджує її на покидька суспільства, непотрібного уламка.
А Мар’яна могла б бути ще всім! Проте ж, так дуже хоче бути собою! Найдавніше — мучили її люди.
Приходив раз Василь — наче зв’язав і так була зв’язана, аж поки не пішов. Пішов — враз розв’язана стала. Швидше б забути цю дозу обтяжливого й в’язкого.
Ну, це був немилий можливий чоловік. Той, кого вона скривдила.
Але от виринув із небуття й другий, той, про кого склала собі колись ілюзію, що любить. І не було з ним про що говорити. І він із бабським носом, товстенький і сентиментально-єлейний, з розмовами про преферанс і закуски та добру посаду.
І Мар’яна дурила себе кілька днів, а тоді сказала: "Не бреши! Де та дивна тиха радість, що випромінюється від нього на тебе?"
Це вже був можливий милий чоловік. Краще було б не бачити.
Нарешті, прийшов ще й товариш, чотири роки з цим Грицем обтирали лавки в авдиторіях, а наприкінці спускалися сторч із Ай-Петрі в Криму, аж камінці за ними гуркотіли. Мар’яна колись була така щира та наївна, що всю душу цьому приятелеві розкривала. А тепер вже не розкладалася з своїм крамом, тільки слухала й дивувалася, як багато говорить він про ламання себе, "перетягування шин" чи як кажуть "у колах", "перебудову". Треба ламати свій національний дух — це таку політграмоту засвоїв він уже після вузу за роки педагогічної практики. Мар’яна навіть не спитала, чи зберіг він ті дружні шаржі з кримської екскурсії — така витрушеність і втома від цих ледь-ледь прочинених дверей людських душ. Так шкода, що ці години не в однині, не з книжкою минули! Чому ж і після Гриця так осоружно?
І так поволі відрікаєшся, людино, від усього світу.