Це для неї! Для неї, щоб зміцнилась духом у важку хвилину, написав Грушевський. Щоб у неї з’явилася твердість не асимілюватися з находником, не відступати йому Києва. Скільки раз хотіла вона тікати, не приймаючи Києва, скільки раз тікала, — а все вертається до нього, і знов не може асимілюватися вона, виходець із київської периферії. Її нудьга — протест проти намагань находника її засимілювати. Але й не де, як тут у Києві, повинна знайти вона формулу життя без нудьги. І Мар’яна ладна шукати її скрізь: у побуті, в авдиторіях, у немодних статтях Грушевського, у ось цих жалях за тим, чого не було й уже не буде — туманно-сизого надвечір’я ідучи з бібліотеки додому. Не може бути Києва без (одної, бодай!) Мар’яни, яка нікому тут непотрібна і думає. Тільки думає.
XIII
На диво, цілу ніч Мар’яні снилося те, що було. Снилось, що читає вона далі збірник "Київ та його околиці", але дуже химерно якось, трьома способами відразу: бачить очима рядки й слова в книжці, а одночасно — картини та образи на екрані. Ще й до того — голос людський, урочистий, густий, вимовляє. І ще дивніше, — картини на екрані йдуть не в майбутнє, а в минуле.
Київ спочатку показався такий, як бачила його сьогодні Мар’яна, вертаючись із бібліотеки, а потім почав мінятися в напрямку що було. Зникали вулиці, ставали пустирями, полем, лісом, лугом, болотом, озером і навіть річкою. Все менше ставало будинків і були вони такі, як у поблизьких селах під Києвом: чепурна хатка в глибині подвір’я, а навколо високий частокіл та ще вищі ворота, такі грізні й масивні, наче це — твердиня. А потім і те позникало, лише серед пущі де-не-де виглядали хутірці, захована оселя відлюдника… Те, що в Мар’яниній звичайній свідомості звалося дільницею чи вулицею, стало малим сільцем, відрізаним від другого такого ж горою, яром та лісом. Сільце Басарабка, сільце Предславине, урочище Дорогожич…
Нарешті, на одній горі серед бору та лісу непрохідного побачила Мар’яна обгороджений частоколом та земляними валами, відділений глибокими ярами — град. Ага, оце ж і є Київ! Тут князь сидить із дружиною, тут виряджаються в походи, а після походів князь із дружиною бенкетують у гридницях, співають застільних пісень та славу. А що ж то внизу? А то ж і є Поділ, той Поділ, де ніколи не переводилося життя. Там у бганках та звивах гір повно кожум’яків та ганчарів. Хоч горить Київ, горить Поділ не раз і не два, а сотні разів, — життя цвіте. Поділ шумить.
Вже перейшли орди татар, половців, печенігів, відійшли й русяві конунґи з засніженої півночі, з фйордів, вже й граду на горі Кия не стало, вже й на Подолі менше шелесту, й торговиці там не такі пишні, — а що воно таке? Раз-у-раз язики вогню лижуть оселі Подолу, щораз утікають із них кожум’яки та ганчарі, ховаються у яругах. Якісь інші, озброєні залізними мечами, закуті в крицю полчища надходять та ставлять свої вежі на завойованих подільських подвір’ях. Віки йдуть у минуле, а тут не стає спокійніше, тільки все непевніше й тривожніше. Здавалося — от уже мирно живуть собі. Ні, екран показує інші війни, ще давніші, інші племена й народи, ще стародавніші. З брондзовими та мідними топірцями, з кремінними сокирами — сунуть і сунуть! З Кубані, з Кавказу, з Азії. І оце все перейшло через Україну? Все це може вважати себе нашими предками?
Так, уже перейшли анти, аляни-роксоляни, савромати, скитські воїни, підперезані кутими золотом поясами, й криті шкурами гарби. Одні з них пішли десь далі підбивати, інші ж тут осіли, поженились із подолянками й самі поставали кожум’яками. Другі ж поробилися купцями-вояками й із пишними дарами їздять у гості десь за край світу, за гори-океани, до заморських царів… Шляхи з півночі на південь, із сходу на захід — всі сходяться в Києві на Подолі та й зав’язуються тут міцним вузлом. Все це були різні, дуже цікаві, але чужі Мар’яні типи людей, такі, як бачила вона на скитських вазах.
І тут Мар’яна аж захолола. Вона побачила себе.
Вона впізнала себе у кіммерійській цариці з Боспору над Чорним морем. Тут у Києві вона вже не цариця, а досить таки збідована, підбита виснажливою дорогою жінка. Вона покинула свій пишний палац у Кіммерику і все своє царство над Чорним морем, бо вже не можна було витримати. Осоружні скити наперлися на Кіммерійське царство, новою жахливою зброєю орудуючи, залізом все на своєму шляху змітаючи. Хоч амазонки й присяглись всім тим невірам пообривати їх руді бороди, але поміркована частина кіммерійців побачила, що вже невдержка, нема як змагатися з залізними скитськими полками. Пішли, відійшли, покинули все скитам. Та й забігли аж у ці дрімучі ліси. Тут ніхто ніколи вже не знайде. Нема пишноти, нема палацу, нема столиці — та зате буде спокій.
Кіммерійська втомлена цариця не знала того, що ось допіру бачило на екрані її майбутнє втілення. Мар’яна, народжена знов через три тисячі років, тямить уже: ще тільки починається доба підбоїв, руїни, завойовань. Все нові орди, полчища й каравани находників та наїзників сходитимуться тут у київському вузлі. Все, що йде, осіло тут. Спочатку руйнує й палить, але не може всього спалити. А осівши, творить, до вже створеного своє додає.
Ці думки якось втиснулися Мар’яні поміж картинами екрану, бо вже там проходять давніші образи, ще на одне тисячоліття в минуле. Вже втомилась Мар’яна усвідомлювати, які то народи, які ймення, які культури мигають перед очима. Багато! Брондзові й мідні культури породились, розцвіли і згасли, позалишавши тільки неясні свої імена. Всі вони товклися тут ціле тисячоліття, аж ось, нарешті…
Мар’яна зраділа, побачивши на взгір’ях чепурні біленькі хати з мальованими розводами на стінах. Цих вона дуже добре знає, бо вони позалишали цілі села нерушеними, з оковбирущим розмальованим посудом…
І вже Мар’яна думала, що кінець картинам на екрані, вже добралась вона до найдальших заселених віків. Але ні! Ще якісь люди біля Дніпра, ще якісь гори на Подолі, таких вона й не бачила. А потім ясні видива почали заволікатися золотавим пилком, він усе більше згусав у хмари. Хмари обкутали всі гори й закрили все. На екрані була тільки чорна хурделиця. Коли ж усе це розвіялося, то побачила Мар’яна щось цілковито інше.