Безмежне море приречених на смерть, зібраних з усіх кутків Галичини, Карпат і Волині, ставши на енкаведистський конвеєр, поволі рушили до ями: контури цієї ями величезні; ніхто не зміг би виміряти її глибини. Здавалося: ціла земля, що народжувала, годувала й ростила своїх дітей, обернулася у суцільну могилу. І це далеко не образний, сказати б, вислів. На музейному стенді в Музеї зброї у Львові, де функціонувала виставка, влаштована регіональним "Меморіалом", мене вразило лаконічне повідомлення: після відходу радянських військ улітку 1941 року під Чортковом на Тернопільщині знайдена могила жертв сталінізму, яка займала площу майже гектар. 800 трупів пересипано сіллю і землею, більшість із них розпізнати вже не було змоги — тлінь своє зробила, лише двоє були впізнані: Пігун Володимир і молода дівчина Надя Юрчинська — її труп був без вух, без носа, садисти відрізали груди...
Пишу ці рядки, і мене проймає жах не тільки від неймовірної кількості жертв, що їх залишили за собою сталінські опричники; мене проймає жах ще й від того, що загалом вони, опричники, були ж такі самі начебто люди, як і ми. Звідки цей дикий садизм, сатанинська ненависть до людини? Складається враження, що кадри катів спеціально селекціонували у відповідних школах, дресирували, як псів, навчали їх найновіших методів катування. Перегляньте лише матеріали "Меморіалу" з описом застосування методів "вибивати правду" — від примітивного биття до витончених мук безсонням, електрошоком, рівномірним капанням води на голову — на одне й те ж місце (золочів-ська тюрма). Особливо вражає нормальну людину пристрасть катів поглумитися над своєю жертвою. В'язня не просто розстрілювали: одним виймали очі, відрізали носи й вуха, другим розпорювали животи; третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли пасками, четвертим вирізали язики; жінкам у статеві органи забивали пивні пляшки. Доходило до каннібалізму. З матеріалів львівського "Меморіалу" видно, що в самбірській тюрмі вже з березня місяця тюремні кухарі годували в'язнів... людським м'ясом.
Самбірська тюрма — це справжнє пекло, устократ страшніше, ніж Дантове. В листі до інформаційного вісника регіональної організації "Меморіалу" "Поклик сумління" (№ 7, 1989) учасник Вітчизняної війни інвалід Йосип Пик пише, що ще до початку війни в тюрмі періодично запускали якийсь мотор, долинали постріли, крики, однак ніхто не підозрював, що за її мурами твориться енкаведистська вакханалія, оскільки тюрма вважалася слідчою і в ній переважно відбували покарання особи, засуджені здебільшого за порушення громадського порядку і законності. Йосип Пик далі пише, що 27 червня він разом із братом Іваном бачив, як перед входом до в'язниці стояли три автомашини "ЗИС", дві начальницькі "емки" й дві "полуторки". З тюрми чути було вибухи гранат, часті постріли.
Однак кати поспішали — дали ногам знати в напрямку Дрогобича. Пик разом із братом Іваном проникли на тюремне подвір'я, шукаючи арештованого кілька днів тому брата Володимира, який, до речі, був симпатиком КПЗУ, за комуністичні переконання сидів у Березі Кар-тузькій. Разом із Пиками на подвір'я хлинули юрми самбірчан. Перед ними простелилося суцільне криваве поле: на подвір'ї покотом лежали щойно розстріляні. В підвалах тюрми було безліч трупів уже напівроз-кладених — їх, очевидно, розстріляли ще 2—3 тижні тому і поскладали штабелями у три-чотири яруси до самої стелі. Зрештою, трупи лежали скрізь — в усіх кутках подвір'я, у приміщенні охорони, на сходах. Пик далі пише, що місцевих євреїв чомусь примушували виносити трупи з приміщень й устелювати ними вільні місця на подвір'ї. Живі ходили поміж рядами мертвих,,багатьох упізнавали, а багатьох уже й не могли впізнати. Стояв плач, лунали крик і прокльони. 27 червня в місто стали входити війська гітлерівської армії. їх представники, зайшовши у в'язницю,— пише очевидець,— усе там фотографували.
Свого брата Володимира Пика знайшли аж через сім днів у траншеях над Дністром, поблизу теперішнього автогаража. Крім Володимира розкопали ще 117 трупів, серед них Марчука, Меланія, Куль-чицького та інших. Усього в Самборі було знищено понад тисячу в'язнів. Серед них, писали мені самбірчани, і цілий випускний клас учнів української гімназії.
Чим ці юнаки завинили перед Радянською владою? За що їх замордовано?
Одночасно на зборах, на зустрічах із виборцями дехто мене запитує: "Чому підкреслюєте тільки свої національні болі? А чи знаєте, що у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Самборі, Золочеві розкопували ями, діставали гаками трупи, обмивали їх, розкладали для упізнання євреї, яких примушували це робити... молоді українці? Хіба вони, євреї, винні у звірствах НКВС?"
Що я мав відповісти на це? Справді, так було. Цей же Йосип Пик навіть свідчить, що в Самборі зопалу було розстріляно без суду і слідства кілька громадян єврейської національності. Групу євреїв, як свідчать очевидці, били різками в Золочеві. Очевидно, були антиєврей-ські настрої і в інших місцях. Не варто нікого ні виправдовувати, ні вибілювати: що було, то було. Пояснити це можна кількома причинами. Перша: була поширена думка, що в органах НКВС служило багато євреїв. По-друге, давалися взнаки міщанські розмірковування, що "со-віцьку державу збудували і нею кермували самі ж таки євреї". Звідси й відомий термін "жидівсько-московська комуна". Однак не слід утверджувати, як це дехто безпідставно намагається довести, що у Львові й по всій Західній Україні вже в липні 1941 року тривали єврейські погроми і нібито тоді у Львові було вбито понад 500 євреїв. Ю. Шуль-мейстер, який свого часу писав про це у львівській обласній газеті "Вільна Україна", повинен був порозмовляти не тільки з українцями-старо-жилами Львова, а й зі старожилами-євреями, які про масові розстріли нічого не знають: розстріли почалися пізніше, коли гестапо планомірно вигублювало населення львівського гетто. Але чи мало якесь відношення до єврейської трагедії українське громадянство? Безперечно, ні. Хтось тикає "українською поліцією"? Так, була така, вона вірно служила фашистам. Та заповзято служили фашистам і польські поліцаї, і численні власовські шуцмани, і також єврейські поліцаї з гетто.