Але повернемося до Самбора. Йосип Пик та інші свідчать, що "на верхніх поверхах в'язні билися у двері камер". Багатьом із них удалося врятуватись. Власне, якраз вони й розповідали, що їх годували "білим" людським м'ясом. "Меморіал" має у своєму розпорядженні інформацію, що в казанах тюремної кухні були знайдені розварені людські
ноги і рухи... До речі, виборці в Бібрці мені оповідали, що в їхньому містечку донедавна показували казан, в якому працівники НКВС "варили людей". Звичайно, усі ці розмови, свідчення, фотографії, чутки, належить детально уточнити, знайти винних, дати оцінку вчиненому. А загалом громадськість України, у тому числі й західних областей, ще не знає глибини трагедії, пережитої народом у 1940—1941 роках. "Золотий Вересень" виявився кривавим.
Трагедія сотень тисяч складається з трагедій особистостей.
У Луцьку мені розповідали про молоду дівчину Галину Олексіївну Стельмащук, яку разом із трьома її подругами енкаведисти облили бензином і спалили живцем. Я досі чую їхні крики і люте сичання полум'я; я знаю: ріку сліз виплакали дівчата перед смертю... і кожна їхня сльоза залишила глибоку рану на Волинській землі. Уявляєте: земля пропалена людськими сльозами. Це страшно! Це страшно тим паче, коли говоримо про Волинь, про "Червону Волинь", де Комуністична партія Західної України на відміну від Галичини мала особливо сильні позиції. ЦК КПЗУ на початку тридцятих років був змушений послати на Волинь своїх представників, щоб стримувати революційно-повстанський порив за возз'єднання з Радянською Україною. І ось цих "червоних", "героїчних" волиняків у 1940-му "чорні ворони" почали збирати докупи. Влітку 1941 року всі вони знайшли смерть у луцькій тюрмі.
На моєму столі лист із підписами сімнадцяти громадян із м. Дрогобича. Вони свідчать, що були очевидцями масових арештів у місті в 1940—1941 роках і називають прізвища арештованих людей, яких у Дрогобичі добре знали. Серед них священик Баранюк, а також Сеньків-ський, Мирослав Колодрубець, Ольга Кобрин і десятки інших. Автори листа свідчать, що в перші дні німецької окупації (1—2 липня) бачили розкриті ями з трупами закатованих людей — одна яма на но-ворму єврейському кладовищі, друга — на подвір'ї колишнього НКВС (Стрийська, 3). Трупи були так понівечені, що ідентифікувати їх не було змоги. Крім того, трупи в ямі на подвір'ї НКВС уже розклалися і не могло бути й мови про переховання. Згідно з даними "Меморіалу" в Дрогобичі закатовано понад 300 осіб. Очевидно, це далеко не повна інформація. Є відомості, що на початку війни з Дрогобича на Схід було відправлено кілька арештанських ешелонів; один із них начебто застряг в Умані, де в'язні були розстріляні.
Мені вже доводилося розповідати про жертви — тисячі трупів, якими влітку 1941 року були переповнені львівські тюрми. У статті "Свіча перед образом мученика Михайла" ("Жовтень".— 1989.— № 10), в якій оповідалося про життя і смерть відомого діяча КПЗУ Михайла Заяця, була наведена розповідь його доньки Ірини Михайлівни, котра разом із матір'ю розшукувала серед закатованих свого батька. В тюрмі "На Лонського" дівчина.бачила розіп'ятого на стіні священика з розпоротим животом, у який встромили... мертву дитину. Цей факт, до речі, підтверджує у листі до львівського "Меморіалу" Б. М. Сенів, який теж тоді розшукував брата Ярослава. Він пише, що бачив тюремні каземати, до стелі заповнені трупами. Були камери з позамурованими віконницями. Людей у них поховали живцем — вони задихнулися. Очевидці свідчать, що розстріли в усіх трьох львівських тюрмах почалися задовго до початку війни. Помордованих таємно вивозили в навколишні ліси і замітали за собою слід. Вони, ці невідомі могили, ще чекають, коли ми прийдемо до них і розкопаємо їх. Чекають людських молитов, нашого болю і сліз.
Щоправда, частину в'язнів намагалися вивезти вглиб країни. Львів'яни потрапили до Бердичева. Тут теж чекала смерть: коридори тюрми і двері камер облили бензином, нафтою і... підпалили. Що там робилося — треба собі уявити. Чоловіки плечима розбивали свої і жіночі камери, обпалені вискакували на подвір'я, а тут їх зустрічали кулеметні черги. А все ж деяким щасливцям удалося врятуватися. Серед них Володимир Хома і його сестра Людмила. Місцеві жителі прийняли їх до себе; надали першу допомогу, переодягли.
Розстріли у львівських тюрмах ще чекають свого дослідження. Не може бути, щоб не збереглися документи, а в них — прізвища катів, котрі брали участь у масових розстрілах. Живі ще свідки — їх сотні й тисячі, які власними очима бачили гори трупів на тюремних подвір'ях, у підземних казематах і просто в камерах — їх спогади треба конче записати для нащадків. Повинні й наші правнуки знати, хто копав могилу для України; ми вже сьогодні хочемо знати імена безневинних жертв, які перед Радянською владою не мали ніякої вини. Чим, наприклад, завинили перед "возз'єднаною Україною" директор Львівської школи імені М. Шашкевича Василь Бень, ректор Львівського медінституту Євстахій Струк, відомий у нашому краї співак Юрій Шухевич і рядовий бухгалтер Григорій Кухар? І таких людей — тисячі й тисячі...
Це стосується, ясна річ, не тільки жертв львівських тюрем. У Щирці, наприклад, стражі в синіх кашкетах убили влітку 1941 року студента Івана Шеремету і ще трьох хлопців; усі вони вмерли мученицькою смертю: їм у вуха позабивали цвяхи...
Жахливі історії розповідають про катакомби Добромильського сільзаводу — "Саліну". На зустрічі з моїми виборцями у Старому Самборі престарілий житель м. Добромиля Євстахій Іванович Пи-сарик розповідав, як улітку 1941 року енкаведисти й "просто службовці", серед них директор заводу Прокоп'єв (після війни працював у Долині) поспішно звозили з навколишніх сіл арештованих на територію сільзаводу, яких тут же розстрілювали і скидали в шахту. Опісля євреї витягали з катакомб рештки жертв — понад 250 осіб! "Але всіх витягти не змогли, бо трупи вже розклалися, їх так і залишили. І ніхто не знає, скільки їх було",— бідкався Євстахій Іванович.
Потрапив у руки енкаведистів і сам Писарик. Ніякою політикою він не займався — був простим їздовим на сільзаводі. "Але ж ніхто тоді й не вибирав політиків,— додає Євстахій Іванович,— хапали кожного встрічного — одних везли на "Саліну", інших — до добромиль-ської тюрми, де теж розстріляли кілька сотень людей". Євстахія Івановича взяли на вулиці, жбурнули в переповнену камеру. Моторошно було слухати його оповідь про ніч розстрілів. "Світла (електрики) уже не було. Спершу енкаведисти увірвалися до жіночої камери й на місці розстріляли всіх жінок, а трупи їх постягали в яму, яка була викопана на подвір'ї тюрми. Потім настала черга на камери чоловічі. Вбивці присвічували собі свічками. Підходили до кожного з нас і стріляли прямо в лице, у голову або ж потилицю. Мені вдалося, скориставшись темрявою, приховатися поміж мертвими, а далі я проник на горище, звідти на дах — і дай Боже ноги!" І врятувався.