— Заспокойся, дочко, піду в Новгород, покличу дружину в поміч. Оскольд і звалить змовників.
— І я дружиною своєю підтримаю, — прогудів Ніскиня.
Іншими шальцями — іншими! — важив тепер, дерев-лянський князь вагу золотого київського стола!..
— Да буде! — опустив очі Оскольд.
А в пам'яті спливали призабуті вже імена бояр: рідкобородий вилицюватий Микульчич... Низькорослий, рукатий, схожий на рака, Радим, син вигнаного Туром боярина Добрити Олій... Оскольд ніколи їх не кликав до себе на раду. Сам усе вирішував, як і Тур. У похід також їх не брав. На нових людей опирався, а старі, сподвижники Турові, тепер коїли підступи...
Оскольд у задумі ходив по виталищу. Се він, старезний волхв, змусив Перуна зрадити йому, князеві полянському. Відчув, що князь хилиться до іншого бога і що настав кінець його владарюванню. Гадина тихцем виплодила зраду на Княжій горі й освітила її іменем Перуна. Тепер його сповідальники, київські бояри, можуть з'єднатися із полоцьким Ізяславом, з кривичанськими богами — Стрибогом і Мокошею. До них може прилучитися ще й дреговицький Сімаргл. Чи ж витримає цей натиск його новий бог? Чи не зламається двосічний полянський меч у битві з тупими головами сусідніх владик?
Оскольд так затиснув руків'я меча, що аж пальці побіліли. Він знав, що ніхто із сусідніх слов'янських племен і їхніх богів не жадав звеличення Києва. Один лише Ніскиня... Та й не відомо ще, наскільки соуззя із ним певне. Усі хотіли жити на своїх українах тихо її сито, упиватися медами і славослів'ям, плодити довкола себе ску-доумних холопів, оскоплених духом. В їх оточенні кожен володар здається собі величнішим... О, соуззя тупиць міцне і надійне! Але він, Оскольд, не відступить від замисленого.
Немає ні для кого на світі спочину — ні для комахи, ні для худобини, найпаче ж — для людини. А надто, коли вона вміє бачити далеко, відчувати глибоко, мислити — широко. Усе життя її минає тоді у боріннях мислі й духу, в сумнівах і ваганнях, у діяннях. Бо людина невимірна у своїх прагненнях. Якщо людина розважлива, добра серцем, тоді вона довкола себе сіє добро й любов. Якщо ж зла й заздрісна, тупа й захланна — довкола спустошуються душі людські, змовкає мудрість, торжествує холопство. І життя тоді обминає стезю Правди.
Рюрика у Новгороді прозвали Злим.
Відтоді, як він перебрався сюди із далекої Ладоги й замкнувся у новому своєму теремі, довкола нього залягла зловісна мовчанка. Новгородські віча перестали збиратися. Волхв не приносив Велесу жертв на требищі — новгородці забули дорогу до дідинця. Та хоча Рюрик сидів у своїй гридниці тихо, одначе зірко стежив із вузьких віконець за градом, за його волостями — п'ятинами і погостами. Насилав туди час від часу своїх здирців-дружинників.
Та одного разу до нього прибився із Плескова Ольг. Зайшов до гридниці у бузкових сутінях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг і гридей. Скинув свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стіл...
Довго важився плесковський посадник на цю бесіду, довго гамував у собі гординю. Відтоді, як він був усунутий від новгородського кормила варягами, з його лиця зникла приязна усмішка, в очах затаїлась настороженість, більше не злітали з язика гострі ущипливі слівця.
Затятий Рюрик своєю владністю і жорстокістю змусив його втекти з Новгорода. Він мав сильну дружину, сам роздавав землі різним підлабузникам, відданим йому людям, брав потяги й правежі, не питаючи на те згоди ні в нього, Ольга, нового посадника новгородського — Гостромислового переємця, ні у віча.
Ольг сидів тепер у Плескові, придивлявся спокійніше до Рюрика. А придивившись, збагнув: у Рюрика погорди було більше, аніж розуму. Свавільно кермував у чужій землі, підтоптував під ноги її поколи, зневажав її волостелів. Ольг зрозумів, що у такий спосіб піхто не здатен утриматись при владі довго!
І вийшло по-його: Рюрика возненавиділи. Новгородська чернь бунтувала й чекала нагоди, щоб підняти свої мечі на чужаків. Новгородські золоті пояси й собі гуртувалися і ладні були пристати до черні, аби позбутися варягів.
Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся у своєму теремі й чекав свого кінця.
Отож Ольг і прибіг до нього. Тер долонями ніс і щоки, але руки для привітання Рюрику не простягував. Заговорив, дивлячись йому спокійно в очі... Якщо Рюрик не обіпреться на старійшин і смислених мужів новгородських, не бути йому владцею у Новгороді великому! Чи знає про се Рюрик-сокіл?
Рюрик мовчав. Некліпно дивився на Ольга, напружував думку, чому це колишній новгородський керманич не здіймає на нього меч, не шле на його голову проклять, а ніби опікується його бідою? Що у цього лукав-пя на мислі? Яку потаємну сіть хоче накинути на нього? Чому йому забаглося допомогти? Сидів би у своєму Плескові і гриз би свою кістку! Так ні... Дивина... Хоче сісти знову в Новгороді? Сяде! Як тільки новгородці випхнуть його, Рюрика.
Не здогадувався старий Рюрик, що довгі й тяжкі ночі провів Ольг перед тим, як ось так з'явитися на його очі і наважитись таке сказати. Не одну думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде він більше у Новгороді на посаді, градяпи не забули йому ні Вісни, ні її дочки Прекраси, що сиротиною росла при ньому як вічний докір його лукавству, ні Ростромислової слави, про яку тут не всі забули. Знали тільки Рюрика. Але Рюрик піде. Час його кінчається. Та хтось інший — лукавіший, підступніший, верткіший і меткіший — вихопиться на посадництво. Де тоді опиниться Ольг? І що здумає утнути вольниця новгородська?
Ці перестрахи й надали йому відваги для такої розмови. Не хотів чекати безрадісної будучини для себе. То правда, що Рюрик витіснив Ольга із Новгорода, але тепер він же його тут і утвердить! Ольг єдиний, хто нині зможе приборкати Новгород і врятувати Рюрика! Старий Рюрик сам собі обламав крила, на яких тримався. І якщо у нього є хоч крапля глузду, має зробити по слову Ольга...
І ось він гнівно дивиться в переполошені очі Рюрика. Пронизливі, жовтаві, ніби перепалені вогнем давно тамованої люті... Раптом у них сяйнув відблиск якогось здогаду. Широкі ніздрі короткого носа ворухнулись, ніби у звіра, що вчув неподалік здобич.