Ширяючи очима по небу і не менш зірко стежачи за водою, сіре каченя, швидко підгортаючи ніжками воду, поспішило до рятівних очеретів.
Ось уже недалеко заповітний берег з густими очеретами. І раптом в них з'являється водяний щур. Сіре каченя скам'яніло від жаху. Та небезпечний звір, мабуть, не помітив його, бо поплив собі на той бік озера і зник у густих заростях трав.
Так минув цей, сповнений несподіванок, тривог і жахів, день. А як сонце зникло за обрієм, додому повернулася мама, і братики, і сестрички.
Мама була дуже невдоволена сірим каченям і скубону-ла-таки його добре за крильце і за чубик, суворо наказавши ніколи більше не відлучатися.
А потім всі вони табунцем, як учора, і позавчора, і в попередні дні, вирушили на острівець, вмостилися під тепли* ми маминими крилами на спочинок.
Так минали дні і ночі.
Каченята підросли, вкрилися пір'ям. Вони вже вільно могли перелітати через найбільші розводдя рідного озера. І ось одного ранку мама сказала:
Ках! Ках! Сьогодні, діти мої, будемо гартувати крила.
А навіщо їх гартувати? — поцікавилось сіре каченя, і мама почала розповідати:
Скоро настане такий час, коли нам доведеться відлітати до теплих країв. Далекий то буде шлях і дуже важкий. Перед нами будуть ріки, і степи широкі, і моря глибокі... А на тих морях, можливо, бушуватимуть могутні шторми, здійматимуть хвилі, мов гори. Не сядеш на них і не нап'єшся прісної води, бо вода в морях солона. Отож, дітки мої, щоб перелетіти через всі перепони, треба мати дужі крила.
Ой мамочко! — закричало сіре каченя.— І навіщо нам так далеко відлітати?
Ках! Ках! — і мама усміхнулася.— Ви ще не знаєте. Ви ніколи не бачили снігу. А промине літо, почнеться холод з дощами осінніми... А там ударять морози, скують кригою ріки й озера... Що будемо їсти? Ні, таки пора нам гартувати крила.
І цього дня не забути довіку, бо перед очима в сірого каченяти розкрився небачений досі, дивний і такий широкий простір, якому, здається, нема кінця-краю.
Внизу пропливали луги з голубими озерами, з копицями сіна. Паслася на тих лугах худоба, виднілися села й селища, синіли смугами ліси, зеленіли гаї, а поміж ними, звиваючись у берегах, блискала під сонцем річка, і їй теж, здавалося, не було кінця-краю.
Цілий день з невеличкими перепочинками качиний виводок літав над деснянським краєм і тільки надвечір, добре притомившись, повернувся до рідного острівця.
Тепер уже ніхто з каченят не лаштувався під мамині крила, а всі розміщувались у траві й по черзі вартували, щоб не потрапити часом під нищівну зброю мисливця.
І все ж така зустріч незабаром відбулася. Ще не зійшло сонце, тільки горіла на сході багряна зоря, а над водою плавали пасма туманів, коли це раптом в очереті почувся тривожний мамин крик:
— Ках! Ках! Мисливець!..
Сіре каченя помітило чоловіка у високих гумових чоботях, у піджаці, підперезаному шкіряним поясом, на якому звисали ремінні петельки, а в них гойдалися почеплені за шию, підстрелені крижні й качки. Це було страшне видовище. Сіре каченя пильно стежило за найменшим рухом мисливця.
І стежив за ним так само пильно старший братик, але необережно він зачепив крилами очеретинку... В ту ж мить мисливець зупинився. З чорного ствола блиснув вогонь. Повисла в повітрі хмарка диму.
Скрикнув від болю братик і скрикнула сестричка. Закружляли вони обоє на воді, б'ючи по ній крилами. А трохи осторонь знявся в повітря качиний табунець. Пролунав ще один постріл, і все стихло.
Сіре каченя перелякалося, але йому кортіло дізнатись, чому скрикнули братик з сестричкою, чому не полетіли разом з мамою?
Воно обережно наближалось, хоч і не випливало з густих очеретів, аби не потрапити на очі нещадному мисливцеві.
Нерухомо лежав братик, а сестриця ще ледь ворушила крилом. Та ось те крило здригнулося востаннє й заклякло навіки.
І вже зовсім несподівано з надбережної осоки кинувся в озеро капловухий собака й поплив до очеретів.
Заметалось сіре каченя, шугонуло в повітря. Услід йому пролунав трохи запізнілий постріл. Тонко й моторошно просвистіли смертельні дробинки, не зачепивши навіть пір'ячка.
Озеро з мисливцем залишилося позаду, і тільки тепер трохи отямилось каченя.
"Де ж моя мама? Де інші братики й сестрички? Куди полетіли? Як їх розшукати?
Над головою синіло небо і лежала земля в осінній позолоті.
Виблискували під сонцем ближні й дальні озера, голубіла Десна.
Але й там цього ранку гриміли постріли.
Довго літало сіре каченя, поки, нарешті, помітило в дальніх лугах велике озеро, заросле густими очеретами. Між ними вилискували чисті плеса, на яких плавала табунцями дичина.
"Певне, тут і моя мама".
Сіре каченя спустилося на воду, але ні мами, ні братиків, ні сестричок тут не знайшло.
"Що ж робити? Де їх шукати? Мабуть, перебуду до вечора, а на заході сонця повернуся до рідного озера, і там напевне зустрінуся з ними".
Минув день. Сховалось за обрієм сонце, але ще багряніла зоря.
Сіре каченя кружляло над рідним озером, пильно розглядаючи з висоти, чи не причаївся десь мисливець. І тільки потім, переконавшись, що ніякої загрози нема, каменем ринуло вниз, сховалося в очеретах.
— Мамо! — гукало воно стиха.— Мамо, озовіться! Братики й сестриці, озовіться!
Але ніхто не відгукнувся. Навколо стояли високі очерети й густа рогоза. І не ворушився на лозяному кущі жоден листочок — така була тиша.
Уже зовсім на заході згасла зоря. Засяяли в небі перші зірки, зазираючи в озеро, принісши з неосяжного й холодного простору свою космічну красу.
Сірому каченяті пора б уже спати, але воно все ще прислухалось, чи не хурчать у повітрі крила, все ждало, коли ж, нарешті, повернуться рідні.
"Невже побоялися сюди летіти й заночували на іншому озері?"
Втома брала своє, і сіре каченя вирушило на острівець, примостилося в траві.
Та спати довелось недовго, бо почувся тихий шум. Каченя розплющило очі. Навколо лежала густа пітьма. Зникли зірки. Заступили їх непроглядні хмари, з яких сіявся дрібний холодний дощ.
Світанок теж був холодний, дощовий. Та, незважаючи на це, сіре каченя знову подалось на розшуки мами і повернулося в вечірніх сутінках до рідного озера ні з чим.
Так минула друга, третя і минали наступні ночі. Сіре каченя тепер уже нікуди не відлітало, а жило на озері, харчуючись різною поживою.