Догадався, що то за коні, а чи на все уже згоден був, — схопився найближчому коневі за хвоста і за одну якусь мить, ну, може, за дві опинився в своєму, земному морі.
Мабуть, глибоко пірнув, ледве стало духу, щоб вибратися на поверхню. Через те перше, що зробив, ліг на воді й перепочив. Потім уже розглянувся й помітив: він не так і далеко від берега. Вдалині виднілися гори, ліси на схилах гір, ближче до моря — град білокам'яний.
До нього й поплив Яровит. На берег вибрався десь аж надвечір. Сили забракло підвестися, силу море вичерпало. Отож внплазував на сухий пісок і заснув, до краю змордований і знеможений.
Удосвіта знайшли його там рибалки. Будили — не добудилися. Тож підняли на руки й понесли до своєї рибальської оселі.
Там він і проснувся, коли рибалки повернулися з моря.
"Де я?" — запитав.
"Серед людей".
"Бачу, що серед людей. А в якій землі, хто князює в ній?"
"У нас не князюють — царюють. А зветься наше царство Агарянським. Нині царює в ньому Халіль".
"То, може, скажете, люди добрі, як мені потрапити до нього?"
"Що ти! — замахали руками. — І не думай, і не помишляй про це".
"Чому б то?"
"Лютий він зараз, яко звір. Хто підвернеться невчасно, голову стинає не вагаючись і не питаючись".
"Що ж його розгнівало?"
"Спіймав морську царівну, воліє взяти її собі за жону, а та не хоче".
Згадка про морську царівну насторожила витязя. Морська царівна... Стривай, стривай. А чи не та це, що має порятувати її від кривди і кривдника? Може ж, його недаремно викинуто саме тут, може...
"А з вашого царства ходять лодії у слов'янські землі?" — поцікавився у рибалок.
"Кудись ходять, а куди, про те лише цар та його кормчі відають".
"Як же мені здибатися бодай із кормчими?"
"Іди в город, там морське пристанище. А в пристанищі напитаєш".
Подякував рибалкам за прихисток, доброзичливу раду та й пішов берегом. Заходить з боку моря в город, а там люду сила-силенна. І всі веселі, часом тільки осміхаються, часом і регочуть.
"Що тут у вас? — запитав перших, котрі трапились йому. — Скоморохи смішать так?"
"Ти що, з неба звалився? Вперше бачиш, як цар із царівною змагаються?"
Розштовхав цікавих своїми дужими ліктями й спинився, вражений: в пристанищі морськім підносилась над водою велика золота кліть, а в тій кліті сиділа, висунувшись по груди з води, золотокоса діва. І такі довгі та пишні були вони, її хвилями спадаючі коси, така ніжна голубінь світилась в очах, стільки муки було в тій голубіні, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце і заціпеніло. Та це ж не діва, це — богиня! І таку цар тримає в кліті, хоче підневільне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цікавих й опинився поруч із царем, що гарцював на коні й допитувався у діви:
"Де ті кляті кобилиці, де?"
"Казала вже, — спокійно відповідала царівна, — у морі вони".
"Я заганяв через них челядь, сам був на березі й кликав, не виходять з моря".
"Значить, я не тобі суджена, коли не виходять".
"Ти не зізнаєшся, яке слово маю сказати їм, аби вийшли?"
"Сам здогадайся".
"У-у! —лютував цар. — Знай, не повідаєш того слова завтра, післязавтра, викину разом із кліттю на сушу. Подохнеш, мов риба".
"Що з того, — царівна йому, — тобі все одно не дістанусь. Кажу ж, щоб жити на суші, маю скупатися в молоці морських кобилиць. А кобилиці вийдуть на поклик лише однієї людини на землі — мого судженого".
"А що, царю, — подав голос і витязь Яровит, — може, будеш розважливий і відпустиш діву? Чув, що сказала? Все одно тобі не дістанеться".
Цар метнув у його бік позирки-стріли й підібрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царівна, й нагледівши Яровита, крикнула потішено: "Ось він, — вказала білою, мов морська піна, рукою. — Ось мій суджений! Йому і тільки йому скориться море, усе, що в морі. Чули, лише на його голос вийдуть морські кобилиці!"
Царські вої оголили мечі, обступили Яровита.
"Іди, — сказали. — Іди й клич".
"Я піду, — погодився витязь, — та кликати маю без свідків. І не серед білого дня — поночі. А крім того, у мене будуть свої вимоги".
"Ніяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!"
"О ні, так не вийде, царю. Скажу тобі те, що й царівна казала: який матимеш із того хосен? Якщо загину я, ти теж не візьмеш із царівною злюбу. Мої вимоги тільки прихилять до тебе царівну".
Хтось із челяді шепнув цареві на вухо: "Погоджуйся. Аби тільки кобилиць виманив із моря, в усьому іншому обійдемося без витязя".
"Гаразд, — зголосився цар. — Кажи, які твої вимоги".
"Перша з них. Дай мені бойового коня при сідлі і збрую".
"За цим не стане, — зголосився Халіль. — Кінь тобі буде. Кажи, які ще в тебе вимоги?"
"Їх небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я її після того, як добуду для царівни молоко морських кобилиць і скупаю її в тому молоці".
"Чом так?"
"Аби ніхто не підслухав те, що казатиму, і не завадив нам зробити її земною дівою".
Цар вагався. І вірити не хотілося чужинцю, і не вірити не міг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так.
Яровит звелів приготувати бурдюки для молока, а в пристанищі поставити великий казан на підмостках із каменю. Сам же сів на подарованого царем коня й подався далі від цікавих до того, що буде цієї ночі на березі моря, людей.
Він не збирався втікати. Честь мужа і витязя не дозволяла йому залишити царівну в біді. А крім того, пам'ятав веління ворона: "Порятуєш царівну — боги звільнять тебе від даної їй обітниці, не порятуєш — не матимеш жони й серед земних". Клопотався іншим: яке ж то слово має сказати кобилицям, аби послухались його і вийшли, з моря, дались подоїти себе? Білі? Буйногриві? Морські? Щось ніби не те. Якось інакше іменують їх у роді слов'янськім. Чи не... Так і є: вілині сестриці! Коли починають казку говорити, так і речуть: "Вілині сестриці, морські кобилиці".. Халіль міг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранішня зоря з'явилася на обрії й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: "Вілині сестриці, морські кобилиці. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдіть із моря, порятуйте сестру свою, морську царівну, від великого горя".