"Зворотну путь до нареченої своєї Живи прокладеш третім і останнім подвигом: маєш вирятувати з біди морську царівну — ту, котра призначена тобі богами яко жона твоя. Як ти страждаєш оце від наслання, що спотворило вид твій, так і вона страждає від переслідувань царя-нелюба. Знай: це чи не найважчий твій подвиг, бо треба буде самого себе перебороти".
"Як то?"
"А там побачиш, що та як. Одне знай: порятуєш царівну, боги можуть розщедритися й звільнити тебе від призначеного ними ж — бути мужем морській царівні. Не порятуєш — не повернешся й до Живи".
Яровит загадався, а поки думав та гадав — і ворон зник.
"Вставай, молодче, — будив його тим часом волхв. — Настав мій час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?"
"Ні, дідусю. Вчиню так, як веліли".
"Помагай тобі бог у ділах твоїх многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в моїм тілі усякій нечисті".
Сказав — і затих.
Віддавши тіло покійного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вітця свого?
"А ти мене пошли до Живи, — підказав людським голосом кінь. — Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму їй про тебе і тим утримаю від зневіри"..
"А й справді, — Яровит йому. — Ти мені найвірніший содруг. Чи можу віддавати такого Стратим-птахові? Іншого попрошу у вітця, як і челядь, що має зашити мене у череві коня, аби надійніше доправився на острів Буян".
Далебі, не день і не два ніс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сів, не міг уже ласувати падаллю: звалився неподалік і заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево і виліз на волю. А вже як виліз, поспішив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний світ постав перед очима враженого землянина. Небо таке ніжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. І світло лилося з небес до лоскоту приємне та м’яке, і пахощі виповнювали сад неземним ароматом, і співи витали над садом такі віддалено ніжні та мелодійні, що слухав би та й слухав їх, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не піддаватися ані силі, що стає супроти нього скелею, ані спокусі, що спроможна валити й скелі. Пригадав, чого прибув на острів Буян, і прогнав від себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де є і де може бути в цім диво-царстві терем царівни. Недовго й дошукувався. Вдалині підносилась некрута гора, а ту гору оперізувала блакитна, як і небо над островом, стрічка ріки. По цей бік річки, в долині, стелились зелені, щедро засіяні квітами луки, по другий, на підгір'ї, знову сади та сади. А де ж бути терему Золотої Коси, Ненаглядної Краси, як не в саду та не на підгір'ї, і де бути джерелу живої води, як не там-таки, в підгір'ї, поблизу ріки?
Цар-Діва, видно, спочивала в теремі, бо німував терем, німотно було й довкола терема. Тільки й гомону, що спів пташок та плюскіт джерела.
"Це там, біля ложа царівни", — догадувався Яровит. Поклав собі так: тут сила його нічого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспішав. Ступить кілька ступенів, розглянеться — і знову йде, розглянеться — і йде. Та ось завважив витязь: пахощі стали примітно відчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби не сісти там, де стоїть, і не заснути. А вже як сяде, знав, і поготів не втримається, засне.
"Чи не є це вона, сторожа Цар-Діви? — подумав. — Присяйбіг, вона, та сила, що не підпускає смертних до живої води!"
Ну, коли і всього, то він не сплохує. Не затим пантрував за Стратим-птахом, зважувався на таку далеку і, може, безповоротну мандрівку, аби сплохувати тепер і піддатися сонливій зморі пахощів. Ано, не затим! Швидше лусне без аеру та духмяностей аерових, аніж поступиться.
Надумався — і випростав спину, ступив назустріч своєму порятунку.
Коли набрав води та зірвав золотий плід з найближчої до терема яблуні, відійшов на дозволену для вільного дихання відстань і там же, під першим, що захищало його від можливих свідків, деревом умився. Сонливість одразу ж і помітно зникла, до тіла, чув, прибула свіжа сила. Про бажання й говорити не доводиться. Десь обминав всякі перетинки, десь пересягав через них і біг що було сили до річки. Бо таки не терпілося відшукати тиху заводь при березі, заглянути в неї, а заглянувши, пересвідчитись у сподіваному.
Боги світлі та боги ясні! Він справді знову молодий і красний видом!
Не повірив за першим разом; схилився і знову заглянув у плесо-свічадо. Таки ж молодий і доброликий, присяйбіг, ще ліпший, аніж був.
Не відав, потішений, куди йти, що діяти. Згадав про зірване яблуко і з'їв його: хай буде такий, як є, хай не пристають більше злі уроки.
"А що ж далі ? — замислився. — Маю дбати про повернення на землю? А так, маю, і все ж то потім. Найперше слід поїсти щось і перепочити".
За їжею не було потреби ходити далеко — вона всюди, на кожнім дереві і на кожнім кущі. Там солодкі яблука, а там ще солодші, там смачні родзинки, мигдалі, а там ще смачніші. Зривав і їв, втішався приємним присмаком і знову їв. Аж поки не наситився, а вже наситившись, ліг там-таки під кущами, і заснув.
Спав сном мужа і витязя, може, добу, а може, й більше. Коли ж прокинувся, та скупався у річці, та поснідав, знову загадався: як же він повернеться на землю? Спитати б, а в кого спитаєш? Це таки справді царство Сонця, Місяця й Зірок.. Хіба податись і вклонитися Цар-Діві? А коли замість ради-поради та запре в підземеллі? А що, може сказати: "Тебе сюди не просили, отож і згинь тут".
Ні, рятунку-повернення мусить шукати сам. І віщий ворон так нарік: "То вже твоя турбота".
Час вимірювався не днями й ночами, як на землі, — перепочинками. Поспав, потинявся без діла, з одної цікавості, — ото й прожив добу. Знову поспав та поблукав понад левадами — знову прожив. І все ж розумів: час іде, а надії на повернення до землян ніякої. Невже для того добирався на острів Буян, щоб лишитися на ньому назавжди? Те, що казав ворон, було неправда?
Не лише бентега, сумніви обсідали та й обсідали серце, відчай закрався уже. А з відчаєм прийшла й зневіра. Та ось прокинувся одного разу від грому-гуркоту й побачив: повз нього проносяться вогненні коні. Хвостаті, гривасті і неймовірно бистрі. Мигнуть перед очима, осліплять сяйвом — і зникають, схоже, що до землі правляться.