Знати — глуха тетеря — і Блаженство Нічого Не Розуміти — сліпе, мов кріт. Ось Блаженство Нічого Не Робити і Блаженство Спати Більше Аніж Потрібно. Руки в них — наче хлібні м'якушки, а очі — мов персикове варення. Аж ось нарешті Заливний Регіт — у нього рот по самісінькі вуха, супроти цього Реготу всі безсилі... (Заливний Регіт вітається, пирскаючи сміхом).
Тільтіль (вказує на Товсте Блаженство, яке стоїть осторонь від інших). А он те, що не зважується підійти й стоїть спиною до нас?.. Хто це?..
НайтовстішеБлаженство. Не зважайте — воно зніяковіло, та йому незручно стати перед дитячі очі... (Бере Тільтіля за руку.) Ходімо! Учта знову розпочинається!.. Вже вдванадцяте сьогодні... Чекають лише вас... Чуєте вигуки?.. То бенкетарі підкликають вас!.. Я не можу познайомити вас із усіма, їх там сила-силенна... (Беручи дітей попідруки.) Дозвольте провести Вас на почесні місця...
Тільтіль. Красно дякую, вельмишановне... Дорідне Блаженство... їй-бо, мені дуже жаль... Але це неможливо... поки що... Ми чимскоріш маємо впіймати Блакитного Птаха. Ви раптом не знаєте, де він сховався?
Найтовстіше Блаженство. Блакитний Птах?.. Стривайте... А, так, щось таке пригадую... Колись мені про нього щось казали... Здається, він неїстівний... Так чи так, а за нашим столом його ніколи не подавали... Тож він жодної цінності для нас не має... Та не журіться тим — у нас безліч смачніших речей... Ось поживете серед нас, побачите, що ми тут робимо...
Т і л ь т і л ь. А що ви робите?
Найтовстіше Блаженство. Ото тільки й роботи — нічого не робити... Жодної вільної хвилиночки... Весь час їмо, п'ємо, спимо. Самі клопоти...
Т і л ь т і л ь. Та хіба ж це весело?
Найтовстіше Блаженство. Авжеж, весело... До того ж, на цій Землі немає інших розваг...
Душа Світла. Гадаєте, немає?..
Найтовстіше Блаженство (стиха до
Тільтіля, вказуючи на Душу Світла). Хто ця молоденька нечема?..
Впродовж цієї розмови юрба Товстих Блаженств, нижчих у званні, вмовила Пса, Хліба і Цукор приєднатись до гулянки. Раптом Тільтіль бачить: ця трійця пліч-о-пліч із господарями їсть, п'є й несамовито горланить.
Тільтіль. Погляньте, Душе Світла! Вони всілись до столу!..
Душа Світла. Поклич їх назад! Це може кепсько скінчитись...
Тільтіль. Тіло!.. Тіло! Сюди!.. Ходи сюди негайно!.. Зараз же, чуєш?.. Цукре й Хлібе! А вам хто дозволив відходити від мене?.. Що ви там робите? Чи ви в мене спиталися дозволу?..
X л і б (із напханим ротом). А чи не міг би ти поводитися чемніше?..
Тільтіль. Що? То Хліб смів перейти зі мною на "ти"?.. Чи ти сказився?.. Гов, Тіло!.. То ти так мене слухаєшся? Ходи сюди! Гопки! Гопки! Чуєш?.. Мерщій!
Пес (упівголоса, з іншого кінця столу). Під час "їжі я нічого не чую і нікому не корюсь...
Цукор (солодкаво). Вибачте з ласки своєї, пане, але ж ми не можемо ображати хлібосольних господарів наших...
Найтовстіше Блаженство. Ось бачите!.. Який чудовий приклад!.. Ходімо, чекають лише вас... Не приймаємо жодних відмовок... А можемо застосувати й трішечки силування... Ну ж бо, Товсті Блаженства, допоможіть!.. Тягніть їх до столу силоміць, хоч-не-хоч, а ми таки їх ущасливимо!..
Всі Товсті Блаженства радо верещать, пустуючи й бавлячись, тягнуть дітей, а ті щосили відбиваються. Заливний Регіт стискає Душу Світла в міцних обіймах.
Душа Світла. Поверни Діаманта! Мерщій!..
Тільтіль виконує наказ Душі Світла. Сцену тут-таки заливає несказанно чисте й ніжне божественне рожеве світло. Грубі прикраси на першому плані та щільні пурпурові портьєри спадають і зникають, а за ними постає казковий сад погідного ладу. Він подібний до зеленого храму зі зграйними прямими алеями, могутніми буйними осяйними деревами, висадженими в певному порядку. П'янка цнота квіток, яра свіжість вод, які струменіють, плинуть і б'ють звідусіль — усе наче розносить ген аж за обрій звістку про щастя. Бенкетний стіл канув, мов камінь у воду. Від світлоносного повіву на сцену парча, оксамит, вінці, а також смішні маски Товстих Блаженств злітають у височінь, рвуться на шмаття й опадають до ніг ошелешених бенкетарів. Вони так само у змиг ока зморщуються, мов проколоті міхурі, перезираються, мружаться від незвичного, зарізкого для них світла. Поставши нарешті насправжки, тобто бридкими голими зів'ялими нікчемами, нажахані й осоромлені, Блаженства несамовито верещать, і в тому лементі найбільше чути крик Заливного Сміху. Лише Блаженство Нічого Не Розуміти зберігає спокій, коли його приятелі гасають по сцені в пошуку схованки, туляться по закутках, сподіваючись, що їх не видно. Та у сліпучому саду немає тіней. Тому більшість із відчаю зважується прослизнути за темну завісу в кутку праворуч, яка прикриває вхід до печери Лих. Щоразу, коли котресь наполохане Блаженство підіймає завісу, з глибин печери долинає лайка, погрози й прокляття. Присоромлені Пес, Хліб і Цукор, похнюпивши голови, підходять до дітей і ховаються за їхніми спинами.
Тільтіль (споглядає втечу Товстих Блаженств). Яка гидота!.. Куди це вони тікають?..
Душа Світла. Господи-Боже!.. Вони зовсім утратили глузд!.. Шукають прихистку в Лих, та звідти їх навряд чи випустять.
Тільтіль (роззираючись довкола, зачудований). Ой!.. Який гарний сад! Який сад!.. Де це ми?..
Душа Світла. Там само... Змінилося лише бачення Тепер ми бачимо істину речей і нам ось-ось являться душі Блаженств, які витримують світіння Діаманта...
Тільтіль. Яка краса!.. Краса!.. Наче влітку!.. Ой, погляньте, до нас ідуть!.. Нас помітили...
Справді, сади повняться істотами на взір янголів, які наче прокинулися від довгого сну і зграйно пливуть між дерев. Вони вбрані у шати ніжних, м'яких відтінків: вранішньої блакиті, першого цвітіння троянд, іскристої води, бурштинової роси тощо.
Душа Світла. До нас простують кілька ласкавих допитливих Блаженств, які все нам повідають... Тільтіль. А ти з ними знайома?..
Душа Світла. Так, із усіма. Частенько тут буваю, хоч вони й не знають, хто я...
Тільтіль. Ой, скільки їх, скільки!.. Сходяться зусібіч!..
Душа Світла. А колись було значно більше. Товсті Блаженства завдали їм чимало шкоди.
Тільтіль. Хай там як, а їх чимало...
Душа Світла. Ти побачиш іще багатьох, щойно дія Діаманта пошириться на весь Сад... На Землі набагато більше Блаженств, аніж нам здається, однак Люди здебільшого їх не помічають...