Глиця одвернувся, змахнув сльозу з вій, потім звівся з великою натугою на руки. Тіло оніміло, ноги потерпли і не слухалися, а попечені підошви кровоточили. Глиця притягнув хлопчика до себе, поцілував у чоло, погладив біляву голівку.
— Сиротами залишилися ми з тобою, — прошепотів він. — Пропав рід Ведмедя… але сумувати не слід…
— А я й не сумую, дідьо, — серйозно відповів хлопчик. — Я вже великий. Ти, що треба, кажи… я все зроблю…
— Вірю, вірю, синку, — знову пригорнув його вояк. — Ти вже зробив мені найбільшу послугу. Як же звати тебе?
— Святобором…
— Добре ім’я, — схвально хитнув головою Глиця. — Мабуть, Світовид одмітив тебе для великого діла. А тепер слухай… Нам треба вибиратися з цих лісів… шукати інші роди яровитів. Сам ти не доберешся, малий, а я нікчемний. Що будемо робити?
— Не бійся, дідьо, — жваво відповів Святобор. — Ми помаленьку, помаленьку… ти на колінцях, доки заживугь ноги… а я буду носити тобі воду… а їсти дістанемо в городищі… я проберусь і знайду що-небудь…
— Молодчина… ну й молодчина ти…
Святобор зашарівся від похвали, опустив очі вниз.
— А тепер слухай мене, — вів далі Глиця. — Бачиш, поміж камінням росте подорожник?..
— Бачу! — радісно стріпнувся Святобор. — Я знаю, ненька збирала ті листки… загоювала ваву…
— Еге ж, — ствердно сказав Глиця. — Біжи назбирай тих листків та принеси якогось шмаття, щоб перев’язати мені ноги…
Хлопчик хутко скочив з кам’яного помосту, метнувся поміж трупами, розшукуючи полотняні накидки. А Глиця тим часом випростав руки, ліг горілиць, зволоженим поглядом подивився в небо. Страшне напруження від пережитого відходило, до грудей підкотилася тепла хвиля, з душі рвалося ридання.
"Дякую, Світовиде! Ти почув мою молитву, ти немічними руками малої дитини врятував мене від лютої смерті, від ганьби. Ти даруєш мені життя так чудесно, і я віддам його іншим людях — своїм братам-яровитам… Я знаю, відчуваю — це твоя воля, огнеликий Яр-боже, батьку нашого чудового, рідного краю…"
Хтось доторкнувся до Глиці. Вояк стрепенувся, розплющив очі.
— Це ти, Святоборе?
— Я, дідьо… Вже знайшов, що ти сказав…
Глиця поприкладав до попечених підошов листки подорожника, потім туго обмотав ноги полотняними стьожками з розірваного покривала. Біль трохи вщух, приємна млість покотилася в ступнях…
— Синку, принеси мені рогатину… Спробую встати…
Хлопчик подав вояку уламок яровитської рогатини. Глиця обіперся на нього, став на коліна. Потім, зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль, звівся на ноги.
— Боляче, дідьо? — тихо запитав Святобор, підтримуючи вояка під руку.
— Нічого… Святоборе, — крізь зуби сказав Глиця. На його зблідлому обличчі з’явилася усмішка. — Витерпимо… Ану, подай мені меч. Той самий, що ним ти перерізав реміння… Ну от. Дякую, синку…
Вояк схопив меч, що блиснув проти сонця голубою стьожкою. Довію, похнюпившись, дивився Глиця на стару батьківську зброю…
Спираючись на рогатину, Глиця дошкутильгав до густого куща терну, вирубав мечем дві палиці з розкаряками, обчухрав гілля. Підставивши попід пахви розкаряки, вояк сперся всім тілом на палиці. Тепер можна було поволі пересуватись, не натруджуючи скалічених ніг.
Глиця повернувся до жертовника, присів на край кам’яного помосту, притягнув хлопчика до себе.
— Ти не боїшся, Святоборе? — запитав він, дивлячись в голубі очі дитини. — Ти вже великий і хоробрий!
— Хоробрий, дідьо! — щасливо відповів Святобор.
— Піди зараз в городище. Будь обережним… поглянь, чи нема там козар. Захопи з собою що-небудь поїсти. Скільки донесеш. Перед нами велика дорога, сину…
— Я йду.
— Зачекай. Оббіжи всі землянки. Може, хтось залишився, хай теж іде з тобою. Ти зрозумів, Святоборе?
— Добре, дідьо! Я все зроблю, як ти велів!..
Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом.
Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!..
Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти…
Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину…
Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер?
Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих…
Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною…
Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища…
Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!..
Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші.
— В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо…
— Гаразд, гаразд, — погладив його по голові Глиця. — Ти справжній вояк, синку… А тепер нам пора. Бачиш — у тій стороні заходить сонце?! Там тече велика річка, Славута… Будемо пробиратися туди. Може, зустрінемо людей, яровитів. Наступає ніч, йди за мною, не загубись…