— Замовкніть, погані раби! А то накажу я воякам своїм заткнути роти ваші рогатинами!
Натовп захвилювався, заворушився і викинув з себе високу постать. То був Глиця. Він розірвав коло козар, вибіг на підвищення, до зв’язаної Ружі і палко промовив:
— Ось я, прийшов по своїй волі, проклятий матір’ю чоловік! Відпусти невинну жінку і дитя!..
Ратибор, отямившись від здивування, схопився руками за живіт і зареготав. Страшним був той регіт в моторошній тиші. Він клекотів над майданом, бився в стіни городища, морозив кров у жилах жінок і дітей, гнівом сповнював душі чоловіків.
Пересміявшись, Ратибор насмішкувато крикнув:
— Гей, Глиця! Розсіяв ти мудрість свою по вовчих стежках! Невже ти вважав мене таким дурником, йдучи сюди! Невже ти думаєш, що я за твою нікчемну шкуру відпущу оцю жінку? Не бувати цьому! Ідол одержить подвійну жертву сьогодні!.. Гей, жрець! Починай!..
Орой, загугнявивши незрозумілу молитву, повільно рушив до Ружі і Глиці, тримаючи в руках маленький згорток з дитиною, а рядом з ним ішов козарський жрець, несучи священну чашу і ніж. Та ледве Орой наблизився до ідола, як Глиця вихопив з його рук маленького Святобора, поклав дитину на камінь біля Ружі, а потім, вирвавши з рук козара жертовний ніж, ударив ним жерця в серце. Орой упав, козар з криком кинувся вниз.
Все це сталося за невловиму мить. Ратибор дико закричав. Козарський стрій сколихнувся. Глиця зненацька відгорнув накидку, підняв над головою меч.
З його грудей вирвався крик. То був крик орла — знак до повстання.
І тоді сталося негадане. Над юрбою заблищали мечі, в козар полетіли стріли. Жінки і діти кинулися врозтіч. На майдані закипів жорстокий бій. Ратибор врізався на чорному коні в яровитську юрму і несамовито рубав братів своїх, божеволіючи від пролитої крові.
З яруги, над Славутою, покотив чорний дим. На вежах пролунали тривожні роги. В ворота городища влетіли бойові дружини повстанців, бурею покотили вони вулицями Києва, зминаючи в невблаганному потоці орди найманців-козар. Спереду дружинників, ніби пущена рукою Світовида стріла, мчав сміливо грізний Святобор, здіймаючи над головами ворогів батьківський караючий меч. Мов лоза, падають вороги під страшними ударами, бойові коні топчуть трупи найманців. Козари подаються, ось вони не витримують, і мізерні залишки їх скачуть до воріт, рятуючи своє життя. Ратибор покинутий напризволяще. Він безтямно дивиться, як тане під мечами яровитів його сила і міць. Сльози люті і відчаю ллються по зелених щоках, руки стискуються в безсилій ненависті.
— Гей, підійми меч, батьковбивця! — пролунав грізний голос.
Перед Ратибором — Святобор. Священним вогнем палають його очі, в руках — меч Києва.
— Колись ми змішали кров свою! — невблаганно веде річ молодший брат. — Тепер хай розсудить нас та кров! Батько і ненька хай стануть на боці правди!..
Дзвонять мечі. Коротким і страшним був двобій. То ж не тільки рука Святобора тримає меч Кия, то прокляття матері, дух батька, мука народу, страждання замучених — все вкладено в дзвінку, караючу сталь.
Мов блискавиця, впала криця на голову зрадника і розкраяла його навпіл. Заіржав чорний кінь жалібно, кинувся геть, а мертвий Ратибор гримнувся на камінь майдану.
А Святобор вже біжить по сходах до кам’яного ідола, розрізує пута, звільняє Ружу, цілує її. А рядом з ними кричить-заливається плачем малий Святобор. Батько бере його на руки, підіймає вгору, щасливо сміється.
— Кричи, синку! Кричи! Воля прийшла на землю яровитів!
— Воля! — реве юрма, і тисячі рук, ніби слаутинська хвиля, колишуться над майданом.
— Воля! — відгукуються лівобережні простори, і луна котиться понад полями, лісами, лугами, несучи радісну вість родам яровитів.
А Глиця вже протискувався крізь юрму до Святобора, витирав на ходу сльози щастя, стримував рукою шалений стук серця.
Співай, серце, співай! Воля усміхнулася яровитам! І в тому всьому є велика частка труда Глиці, його безсонних ночей, його мук, пристрасті, серця і душі.
На майдан дружинники несли статую Світовида, співаючи хвалу, встановлювали її на старе місце, розпалювали вогнище, а на нього розкладати багаті дари…
Глиця знав — ще тяжкі будуть в майбутті шляхи, ще багато мук і злигоднів витерплять сини Світовида, відбиваючи грудьми своїми навали напасників… Та все ж грядуще вже не страшило їх! Вони сміливо, відважно, нестримно підуть йому назустріч, проти бурі, проти невідомих небезпек, зберігаючи серед важких випробувань в серцях своїх частку животворного вогню батька свого — осяйного Яр-бога…
А Славута гримів урочисто-переможно, на гребені темно-синіх хвиль творив дивну легенду і ніс її в грядущі далекі віки, до своїх нащадків, розповідаючи високим горам про великий подвиг дітей своїх…