Блискавиця раптово розкраяла небо, примарним світлом осяяла гирло річечки. Дуб чорним привидом вирізьбився на темній воді серед стіни шумливих очеретів.
Дружинники заціпеніли від несподіванки. Не до речі гроза. Ще помітять козари завчасно дуб, тоді повертай назад ні з чим, успіху не жди!
Вгорі загриміло. Вперіщили потоки зливи. Вітер зненацька затих, береги заховались за сірою мрякою.
А небо й далі світить зеленаві огні, миготить розсипає стріли Перуна по землі. Слава тобі, боже громовиці! Стріляй собі, та тільки не в нас. Світи, світи нам потроху, а Глиця знає ці береги, як свою порепану долоню, і проведе дуб, куди слід…
Вітрило звисло мокрою ганчіркою на щоглі. Хлопці взялися за весла.
Раз-два. Раз-два. Лагідно плюскотить вода під широким носом дуба. Сильні руки юнаків догребуть хоч на край світу.
Глиця сам став біля керма. Мабуть, скоро кінець дорозі. Замиготіла яскрава блискавиця, звиваючись вогняною зміюкою, залютував, розкотився, ламаючись на частки, грім. Дуб повернув праворуч, тінню ввійшов у темну, спокійну затоку.
З обох боків нависли велетенські верболози, створюючи своєрідну печеру. Дуб повністю заховався в тому закутку.
— Суши весла, — почувся наказ Глиці.
Весла безшумно лягли на дно дуба. Темно, як у могилі. Що навколо? Чи далеко вороги?
Глухо загуркотів, відлунюючи в небесних долинах, грім. Гроза стихала. Темна ніч дивилася на дружинників тисячами ворожих очей.
Ніс дуба м’яко виповз на берег, заплутався в густих лозах.
Ось і все. Перед яровитами — ворожий берег.
Святобор залишив корму, пробрався до хлопців. В пітьмі намагався розглядіти обличчя товаришів.
— Втомилися, братове?
— Ні, Святоборе. Хоч зараз до битви!
— Не пора ще. Зачекайте. Ми з Глицею підемо в стан козар, а ви очікуйте тут. Ні звуку… І будьте напоготові.
— Добре, Святоборе…
Глиця вискочив на берег, подав руку Святобору. Зашелестіли кущі. Ще одна мить… дві високі постаті — одна худа, а друга кремезна — розтанули в нічній пітьмі…
2
На світанку Глиця з Святобором минули ліс. Перед ними розстилалося поле битви. Сходило сонце. Парувала мокра земля. Сірі тумани пливли в ясне, ніби вмите після грози, небо.
На мілині, під лівим берегом Рубіжної, ще димували два дуби, покинуті яровитами. А праворуч — все поле було всіяне трупами київських вояк і ворогів. Вороння крикливо витало над мертвими, сідало на груди, випивало погаслі очі бійців.
Святобор довго стояв край лісу, сумовито дивлячись на страшну тризну чорного птаства. Із задуми його вивів Глиця. Він торкнув сина вождя за лікоть, пошепки промовив:
— Пора…
— Як? Ти хочеш, щоб ми пробралися до шатер козар удень?
— Еге ж, — хитро всміхнувся Глиця. — Але ти залишишся тут. Будеш ждати до вечора.
— А ти?
— Я проберуся в стан козар…
— Сам?
— Атож.
— Вдень? — ще більше дивувався Святобор. — Тепер?
— Ось зараз і піду.
— Не дури голову, Глиця! Що ти хочеш робити?
Рот Глиці роз їхався до вух, очі перетворилися в щілинки, заіскрилися сміхотливими вогниками.
— Ти забув, що я старіший від тебе на тридцять літ, — хихикнув він. — Пам’ятаєш діда-лісовика? Він мені передав таке, що й не снилось простим людям. Колись і тобі передам все, не сердься. А тепер дивись…
Глиця хутко пробіг полем, перевернув кілька хозарських трупів. Знайшов підходящого по росту. Не встиг Святобор схаменутись, як до нього вже підходив не Глиця, а козарський вояк в баранячій гостроверхій шапці, шкіряних штанях і короткому кожушку вовною назовні. Навіть ріденькі вуса і козляча борідка робили його схожим на козарина.
— Та ти штукар, справді, — здивувався Святобор. — Ніколи б не впізнав… Та тільки небезпечно. Хто-небудь запитає з їхніх вояків тебе, що зробиш тоді?
— Не турбуйся. В минулому поході я побував у полоні козарському, там навчився говірки їхньої.
— То ти чарівник, Глиця!..
— Годі, — прошепотів Глиця. — Потім будемо говорити про це. Я йду. Постараюсь побачити Ратибора і про все домовитися. Гадаю, що сина вождя козари не тримають на припоні. А якщо… не вернусь — вирішуй сам, синку…
— Хай Світовид береже тебе.
Глиця метко, мов ящірка, пробіг долиною, обминув високу могилу і зник за нею.
3
Святобор виліз на високого крислатого дуба, щоб як-небудь не виказати себе. З вершини видно було синю далину, засіяну козарськими шатрами. Сотні стовпів диму курились на обрії. То вороги палили вогнища, святкували перемогу над киянами.
Десь там брат Ратибор, товариші-дружинники. Як трапилось, що вони попали в полон? Який темний дух обплутав їхній розум, зв’язав руки? Чи вони поснули, чи зустрілися з більшою силою? А може, зрада?
Ні, ні. Хто ж? Для чого? Не було, скільки пам’ятає Святобор, серед яровитів такої ганьби, щоб брат зрадив брата. Геть навіть думку про це…
Піднялося сонце, розійшлися тумани. Далина проясніла. Святобор помітив у стані ворогів якусь метушню. Чи не збираються вони в похід. То буде зле. Як визволити тоді брата і його товаришів? А без брата повертатися до Києва не можна!
Сумніви, муки душі терзали Святобора. Минав день. Вогнища ворогів згасали. Значить справді, вони збираються рушати!.. Де ж Глиця? Чому він бариться? Чи, може, крий Перуне, потрапив до рук ворогів?
Сонце котилося донизу, наливалося багрянцем. Вечірня імла впала над полем. Білі китиці тирси зарожевіли, кривавою хвилею покотили до обрію.
І вже коли сутінки скрали виднокіл, коли прохолода забралася під кольчугу Святобора, біля могили з’явшіася худорлява постать. Вона швидко пробиралася поміж трупами, наближалася до лісу.
Святобор хутко зліз униз, пішов назустріч. Обняв Глицю, пригорнув до широких грудей. Благально подивився у очі.
— Ну, говори мерщій. Що? Як? Бачив Ратибора? Товаришів?
— Зачекай, не спіши! — одмахнувся Глиця. — Дай зняти оцю смердючку козарську. Ледве не задушився за цілий день.
Він миттю переодягнувся і відразу ж перетворився на знайомого всьому Києву підстаркуватого, сміхотливого вояка.
— Ну, говори тепер! Не муч!..
— Пожди ще трішечки. Є що-небудь поїсти? Я голодний, як ведмідь після зими.
— На, їж! — розсердився Святобор. — Ось коржі, сало. Я тут сиджу, мов на рогатині, а ти…
Глиця спохмурнів, розламуючи коржа надвоє, спідлоба зиркнув на юнака.