IV
Револьвер системи "бравнінг" не виходив із голови. Про бравнінг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка і зав'язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинне, тим, що є "сьогодні" і нема "вчора" — далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні "позавчора".
Карк зійшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
— Товаришу!
Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.
І ще раз:
— Товаришу!
Відкіля цей голос?
Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінкової революції, тривожної радости — може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
І що ж: був сліпий, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби. Він після тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки.
Той пішов.
— Товаришу,— і руками повітря ловить. Думав про радість сімнадцятого року. Пішов тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.
V
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,— там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальности за газету жодної, відповідальний інший.
На кватиру прийшов випусковий.
— Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до підпису.
Редактор Карк:
— Сідайте, прошу.
Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність. Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. І Шкіц.
Потім Шкіц запохмурнів.
— Україна... Да... Проґавили — і пішла від нас. Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі. І ще суворіш:
— Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
— Велику французьку революцію поети робили. Із злістю:
— Французи — нація. А ми без міста, в місті ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція. А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить. Недарма наші культурники до Німеччини їздять. А німецької комерційності в нас і нема. І в цім наше лихо. Ми і короткозорі... А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас. Він теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав бравнінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було:
— Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв підписану коректу і в'яло промовив:
— До збачення.
Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні... Ну, і від статуетки віяло.
Шкіц, зачиняючи двері, сказав:
— Римський полководець... Дивно.
А за дверима зідхнув.
Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад. Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціяльному гуси. Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спідниці — шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловіка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
— З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?
І ще каже:
— У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усі хорі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хворіб, а в нього реквізицій не було.
Потім вона згадувала минуле. Із станції бігли степові гудки, і хазяйка ще говорила:
— Колись їздила в Крим... Вілла була. Горняшки були — багато. Під'їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем — і так без кінця. На віллу в Крим. Все за тобою біжить, як у кінематографі. А тебе колисає...
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? А теж гарно.
Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою:
— Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Самійлович...
І замислилась. Матвій Самійлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів його портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами.
Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. На качалці: не ходить, ревматизм. Качалка із старими візерунками. Придивишся — щось подібне до візантійських малюнків, а то взагалі по фарбопису якогось минуло століття. Століття — віки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.
— Драстуйте! — і подала руку.
Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетіла на вікно сіра хмара, і стало волохато. Замріялось. Нюся казала:
— Чому це в голові два дні одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навіть уночі тривожить: знаєте — гупає й утрамбовує. І боляче. Навіщо?
Вечоріло.
Слухав, як десь прокричав півень.
Нюся:
— А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина — то є трагедія інтелігенції Лівобережної України. Як ви гадаєте?