— Чого роззявив рота? — спитав двірник, наблизившись. — Чи приміряєшся, кудою легше влізти?
— Ні, не вгадали, дядьку, — сказав Тарас усміхнено. — Для чого влазити тому, хто може ввійти спокійно в двері? Художник Василь Григорович Ширяев живе в якій квартирі?
— Маляр Василь Ширяев? — перепитав чомусь двірник. — Ти ж ким йому доводишся? — прискалив ліве око, мов приціляючись.
— Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
— А-а... — повернувся до нього спиною двірник.
— То де живе Ширяев?
— Он там, — вказав мітлою на другий поверх. — Ото його балкон і вікна...
— Дякую.
З трудом знайшов потрібні двері й, передихнувши, постукав так несміливо, як, певно, стукають новоприбулі душі в міцні ворота раю. Ніхто йому не відчинив, і він постукав дужче. Прислухався... У глибині квартири почулись кроки, кашель. Нарешті двері рипнули і попливли у коридор.
— Заходьте, в нас не замкнено, — долинув із напівмороку хлопчачий голос.
— Здрастуйте, — ступив Тарас через поріг.
— Новий, напевно, учень? — спитав той самий голос.
— Еге.
— Федот Ткаченко.
— Ні, я Тарас Шевченко.
— То я — Федот Ткаченко! — гукнув хлопчина весело й закашлявся. — Прихворів я... — сказав невдовзі сумно. — Тому й наставили мене лакеєм.
— А так ти хто?
— Теж учень.
Це не сподобалося Тарасові. Йдучи сюди, був певен, що з тим марудним ділом для нього все покінчено...
Тим часом вони ввійшли до передпокою, де стало добре видно, й Тарас розгледів хлопця. Худий, високий, ніби аж перегнутий біля плечей, він схожий був на молодого бусла. Подібність цю підсилював і довгий ніс з горбинкою. І тільки очі були такі глибокі й такі якісь дорослі, що важко було у них дивитися.
— Оце і всі твої пожитки? — спитав Федот, теж роздивляючись нового учня. — Скупенький, братику, у тебе пан.
--— Для себе він не скупий.
Федот зітхнув, немов старий.
— Де житиму? — оглянувся Тарас довкола.
— Покої учнів вище, аж на горищі, — не без лукавства сказав Федот. — Ти звик до панських, мабуть?
— Горіли б вони вогнем!..
— Можеш пройтись поглянути, яка колись у тебе буде хата, — сказав Федот. — Як станеш майстром, викупишся, тоді й собі наймеш таку.
— А й справді, — пристав Тарас на пропозицію. — Веди, показуй!
Хлопець сховав за кашель посмішку і відчинив найближчі двері.
— Це кабінет. Василь Григорович тут спочивають, творять і поучають учнів, як треба слухатися своїх майстрів-учителів...
Тарас не міг очей одвести від шафи, геть заставленої книгами. Картини, й ті не схвилювали так, як оця книжкова розкіш.
— Ти що? — спитав Федот стурбовано.
— І все те він читає?!
— Як має час. Або коли не має чого робити.
— Він справді був кріпаком?
Федот кивнув. Замислився.
Стояли вдвох і думали, яке то щастя випало на долю майстра їхнього, і душі їм поймала тяжка жура. Неволя всім нелегка, а для талантів вона удвічі важча.
— Ти звідки родом? — тихо спитав Тарас.
— Із Груні, що на Полтавщині.
— А я з Кирилівки, це поблизу Звенигородки.
— Далеко ж ми зустрілися!..
Не відповів. Згадалась знову дума про соколя, і стало жаль до болю, що пам'ятає з неї лише уривки...
— Тепер підемо, глянеш, яка у нас вітальня, — долинув, мов із-за стіни, Федотів голос.
— Досить... Ходімо ліпше в своє гніздо під дахом, — сказав Тарас.
...Увечері за ним прибіг, засапавшись, Федот Ткаченко.
--— Слухай!.. У кабінеті в пана... Тьху!.. В майстра, в майстра... Читають вірші вголос...
Тарас схопився з ліжка.
— Чиї?
— Здається, Пушкіна. Читає Іван Кіндратович, земляк і друг Ширяєва.
Коли вони спустилися, Тарас хотів шмигнути до кабінету (двері були відчинені), але Федот його притримав у передпокої.
— Туди не можна. Хазяїн буде гніватися.
У кабінеті сиділо троє чоловіків і господиня, виряджена, як справжня пані. Власне, і всі вони по одягу були пани. Василь Григорович мав навіть вигляд аристократа. Може, у порівнянні з іншими, що виглядали простакуватими, ба просто сірими, і в модних фраках.
— Ні, він чудесний, дивний! — манірно мовила, подаючи до чаю печиво, пані Ширяєва. — Й такий незвичний — чорний і кучерявий...
Білявий гість — мов вигорілий на сонці — тихенько пирснув і заходився мішати чай у чашечці. Його рука була важка й незграбна.
Василь Григорович спідлоба глянув на благовірну, що сіла поруч нього і поправляла сукню.
— Ви пам'ятаєте, три роки тому в "Северной пчеле" був надрукований маленький віршик Пушкіна "Портрет"? — спитав лукаво третій з чоловіків, одягнений з претензією, але й недбало трохи, як одягаються художники-академісти. — Так, кажуть, він присвячений мадам Закревській...
— Закревській Груні? — перепитав Ширяев. — Що міністерша?
— Це ще не все, — всміхнувся (певно, Іван Кіндратович!), — "Наперсник" теж про неї...
Твоих признаний, жалоб нежных
Ловлю я жадно каждый крик...
— Це чортзна-що, — скривився кремезний гість. — Ну переспав, ну спокусився дамочкою... Навіщо ж про це писати й друкувати!
— Е, не кажіть! — пішла на захист автора мадам Ширяєва. — Розумні люди кажуть, що вся поезія від цього йде...
— Подай-но краще рому, — сказав Василь Григорович. — Коня кують...
— Був мужиком і ним лишився! — кинула йому сердито жінка. Проте пішла й принесла пляшку.
— "Гаврилиаду" теж, кажуть, Пушкін написав... — бридливо мовив гість-пуританин.
— Ми з Василем Григоровичем... — хотіла щось повідати пані Ширяєва, та чоловік її спинив, звернувшись до земляка: — Іване, ти прочитав би краще нам із "Полтави"! Те, пам'ятаєш, місце, де гетьман ходить садом...
Іван Кіндратович підвівся, взяв із шафи тоненьку книжку, послинив палець, перегорнув.
— Я теж люблю, в захопленні від цих рядків, — сказав, сяйнувши зором. — Яка краса, гармонія!..
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо.
Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух
Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Но мрачны странные мечты
В душе Мазепы: звезды ночи,
Как обвинительные очи,
За ним насмешливо глядят.
И тополи, стеснившись в ряд,
Качая тихо головою,
Как судьи, шепчут меж собою,
И летней, теплой ночи тьма
Душна, как черная тюрьма...
Тарас заплющив очі, вслухаючись у дивну музику рядків поеми про батьківщину, й поволі голос перетворився у жеботіння в яру струмка, що витікав із джерела... Над ним постали верби — русалками, що чешуть коси, вдивляючись у дзеркало нічного ставу... Вздовж берега пішли рядком тополі — мов парубки на інший куток села... А в небі сяяв круглим млиновим колом місяць і мерехтіли зорі — як спілі вишні... Тихо зітхає віл, натомлений за день в ярмі... Десь цівкає спросоння пташка... Садком проходить вітер — падає в траву достигле яблуко... По стежці ледве чутно скрадається кудись їжак... Далеко, десь у степу, ірже заклично й сумно козацький кінь — не вірить, що спить його господар холодним сном... Дзвінкий дівочий голос з якимось світлим сумом виводить нитку пісні: