— Куди тебе чорти несуть! — схопили його за плечі червоні, мокрі руки. — Нева вже скресла, булькнеш в якусь промоїну і тільки!..
— Я на той бік, до Академії... — сказав Тарас, і сам тепер злякавшись.
— Приспічило? Нема терпцю пождати, як лід зійде в затоку і наведуть міст на човнах?
— Я так хотів поглянути!..
— Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепські жарти. Так що паняй назад і жди моста, соколику...
Йшли далі мовчки, ніби сказали все, що треба було обом сказати. Вже біля берега той чоловік підняв свою підсаку і прикипів очима до ополонки.
З набережної Тарас поглянув знову на Академію, на широченну й немов лускату річку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна потвора... Так довго йшов... Так довго!..
...Мистецтво прийшло саме на Мохову, в дім Щербакова. Тарас його побачив уже тоді, коли наводився останній блиск — робилися поправки там, де вказував пан Енгельгардт. Художник — високий, гарний, впевнений — торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони тепліли; наче аж оживали. Пан, що приїхав з дачі і приймав роботу, тужився, аби знайти побільше вад у розписах, і майстер ждав терпляче тих вказівок, проте робив поправки так, як вважав за краще сам, і це найбільш сподобалося Тарасові.
— Та-ак, кабінет... — промовив із присвистом пан Енгельгардт, заходячи поперед майстра в святая святих. — Все витримано в одному стилі?
— Не сумнівайтесь, витримано. Як малював, сам відчував себе японцем і навіть чай пив, сидячи на килимку, із порцелянових японських чашечок.
— Так, так... — всміхнувся пан. — Так, кажеш, японський чай, з японських чашечок... А подавав хто?
— Учень, — знизав плечима майстер.
— А я подумав — гейша... — примружив ласо очі.
— Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
— Тихіше!.. Там дружина, — кивнув на двері.
— Вибачте.
— І статуетки справжні?
— Аякже, всі до одної.
— Дивись мені, Василю, щоб без обману! Знаєш, які у мене бувають люди!..
— Знаю, Павле Васильовичу, — чомусь прив'яв художник.
--— Я довіряв тобі в усьому. Ми ж як-не-як сусіди...
Художник щось непевне гмикнув.
— Мій брат Андрій і пані твоя Анна Григорівна...
— Прошу вас, Павле Васильовичу, — приклав до серця руку майстер, — дивіться далі. В мене сьогодні можуть перехопити значний контракт.
— Не любиш, як нагадують тобі минуле... — промовив з посмішкою пан Енгельгардт. — Приємного, звичайно, мало... І все ж даремно ти так, голубчику! За добрим паном людям живеться значно краще, як на голодній волі...
— Приїхали? — шепнув Іван Ничипоренко, легенько стисши лікоть свого дружка Тараса.
— Як бачиш... Хто це?
— Маляр, або художник, Василь Ширяев.
— Важний...
— Гаразд! — сказав нарешті жадане слово пан Енгельгардт. — Зажди, ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб він розрахувався.
— А може б, ви...
— Не бійся, він не викручуватиметься, — всміхнувся пан. — Хіба що буде прагнути щось увірвати й собі на куш.
— І де ви його взяли такого!
— А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрібних, збіднілих, правда...
— Не позаздриш тим кріпакам, над ким він має владу.
— До речі, ось один із них, — кивнув Павло Васильович у бік Тараса. — Малює теж.
— А ходить у козачках?
--— Набрид мені проханнями віддати його в науку.
Тарас спіймав цікавий погляд майстра й перетворився увесь на слух. "Візьміть, візьміть!" — благав-молився подумки.
— Він справді здібний?
— Вчився у Вільні трохи...
— Гм, гм... — вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
— Ось він зробив, — подав Іван малюнок, який устиг принести.
Ширяев довго мовчки його вивчав, тоді всміхнувся хитро:
--— Знайшли дурного... Думаєте, що як нема диплома від Академії, то я повірю, ніби це малював лакей ваш!..
Пан Енгельгардт засяяв від задоволення.
— Не тільки мій козачок, голубчику, а й учень славного на всю Литву Рустема...
— Професора університету?
--— А то ж якого!.. Може, візьмеш його в свою артіль?
Ширяев зміряв поглядом принишклого й уже напівживого від нетерпіння хлопця і запитав:
— Підеш до мене учнем?
Тарас не зміг сказати й слова. Лише стояв і слухав, як сльози скочуються йому по щоках.
— Піде, піде! — втрутився мерщій Іван.
— Контракт складете з Прехтелем. Завтра я підпишу, — сказав уже похмуро пан Енгельгардт Ширяеву.
...Він біг, летів у ту гірку свою науку, як пташка, випущена на волю з клітки. Знав, розумів, що це лише удвічі більша клітка, що він, крім пана, матиме ще й майстра-вчителя, та все ж радів — бо вчитиметься. І малюватиме! Не крадькома, не криючись з шматком паперу та олівцем, а вільно, без будь-якого страху за ці свої художества попасти знов на стайню для екзекуції. Ба навіть муситиме робити це найліпше на світі діло, бо на чотири роки він — учень майстра, знаного, напевно, всій столиці! Тепер він теж художник. Сам зароблятиме собі на хліб, ще й панові на рукавички чи ще на щось, про що всі знають, окрім самої панії... Та біс із ним! Віднині він не сидітиме, мов той божок японський, під кабінетом і не вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть подати люльку чи ще якусь дурничку, що взяти можна, навіть не встаючи з дивана... Тільки було б чому навчатися, а він уже не пошкодує сили, перейме все до крихти!..
Ішов весняним містом, немов селом. За рік так вивчив Санкт-Петербург, що чувся тепер у ньому, ніби тут народивсь і виріс. Жаль, що в містах не личить іти й співати. А то б гукнув на весь проспект Літейний свою велику радість! Чомусь прийшла на пам'ять і поривалася на петербурзьку вулицю колись почута в Києві весела пісня про чумака. Не мав де дітись з нею і заспівав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвінко і так завзято, аж перехожі на нього зиркали.
Що в Києві на риночку
Та п'є чумак горілочку.
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози —
Все чумацькеє добро!..
А ось і храм Володимира... Той перший дім на Загородньому проспекті — Управа ремісників. А трохи далі, за три будинки, живе Василь Григорович Ширяев... Віднині там, панове, житиме й Тарас Григорович Шевченко! Він стане кращим учнем, підмайстром, майстром!.. Тільки було б чому навчатися... Квартирні стіни — це ще не полотно... Рустем навчив його не тільки класти мазки й штрихи, а й розуміти глибинну суть мистецтва як мови образів, як вираження людського духу... Ага, ось дім Крестовського, тут десь живе Ширяев. Звичайно, він у бельетажі, де вікна всі високі й світлі, більші ледве не вдвоє од тих, які на інших поверхах. Художнику потрібне світло. Як фарби й пензлі... Це теж Рустемове. Від нього він перейняв науку світлотіні...