— Чорти вхопили, — басом сказав Петро.
— Виходить ніби й добре... — пошкрібся в тім'ї Прокіп. — Тільки... не здатні ми супроти війська... Сокира, плуг та борона — ось з чим ми діло маємо.
— А славні наші прадіди хіба були не від землі? — спитав Тарас.
— Ну, твій, скажімо... — хихикнув хтось.
— Я з кріпаків, дев'ятий рік на волі.
— Дива-а!..
— Ану ж тихіше! — підніс Олекса руку і прочитав напам'ять:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували,
І славу, і волю!..
А чим ми з вами гірші?
— Воно-то так... — озвався у повній тиші Прокіп. — І все ж коли б спитати у Кобзаря...
— Ну ти й затятий, Прокопе! — сказав Олекса весело. — Подай йому Тараса — де хоч візьми!
— Це діло важне, — мовив вусань суворо. — 3 ходу його не вхопиш, треба обмізкувати...
— Там хтось чужий! — гукнули біля дверей.
Тарас підсунув чарку і заспівав:
Очерет, осока;
Чорні брови в козака...
— То не сюди! — гукнули знову.
— Тихо! Співай, співай...
Тарас кивнув Олексі й звернув на іншу стежку, на ту, якою сюди прийшли:
Горе мені, козакові, що батька немає, —
Батька нема, мати чужа, а жінка не любе;
Пішов би я в Запорожжя, — дороги не знаю!..
Хто зміг, його підтримали, і пісні стало тісно у стінах шинку. Люди — ці плотарі та човнярі, рибалки та вантажники — відчули щось затаєне від них життям, забуте в щоденних клопотах про хліб насущний, і стали дужчі, вищі буттям і духом. Радісно було на них дивитися, як на дерева в брості, як на ріку, що скресла...
Пісня зміняла пісню, аж доки всі стомилися і хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потім враз загомоніли про давнину, про волю, про запорожців, які її виборювали...
— Ну ти й співаєш, чоловіче! — сказав Петро Тарасові.
— Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, — додав Микола.
Прокіп вдивлявся мовчки в нього. І раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад:
— Коли б тобі козацькі довгі вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко...
— Куди йому! — гукнув Олекса. — Якось прийду до вас із Кобзарем!
— Спасибі... І ти приходь, — торкнувся Прокіп руки Тарасової. — У нас тут є ще порох в порохівницях... І шабель трохи знайдеться...
— Прийду, — сказав Тарас, підводячись. — Нам вже пора.
Мав звичку йти до того, коли сп'яніють люди і втратять здатність мислити.
Надворі, вже біля Дніпра, Олекса мовив скрушно:
— А може, ми повинні були признатися, що ти і є Тарас Шевченко?
— Побили б ще за самозванство, — сказав Тарас. — Ти ж чув, який він, справжній. Вусища, чуб!..
— Якщо на слід натраплять, шукатимуть його такого...
— Бачиш, немає зла, щоб на добре не вийшло!
Набрав у пригорщ снігу, зліпив чималу сніжку й жбурнув у ворона, що походжав поважно неподалік. Той знявся важко, каркнув і полетів.
Біля гори Олекса раптом згадав, що має пильне діло тут, на Подолі, і розпрощався.
Вгору Тарас ішов не кваплячись. Було шкода лишати цей зовсім інший, йому рідніший, миліший світ. Усе тут звичне, знане, без будь-якої фальші. І мова, і звичаї, і типи лиць, характерів утворювали те середовище, в якому він, попри свою освіту й теперішній суспільний стан, був наче риба у воді. Там, на Горі, йому весь час доводилося триматись ролі, грати когось, ким бачить його чиновно-мундирна братія, пани та підпанки Старого міста і ким йому не стати, хоч би й хотів. Із кручі поглянув ще раз на панораму ріки, Подолу, далечі, що за Дніпром, і посміхнувся. Бродить десь по околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко — вусатий і з оселедцем аж до плеча!..
Удома на нього ждав Микола Костомаров.
— Нарешті! — кинув книжку, яку читав. — Ну де тебе, Тарасе, носить? Я зранку тут...
— А що таке?
— Вакансія! Художник Павлов подав прохання Траскіну звільнити його з посади вчителя в університеті.
— І ти вважаєш, що я...
— Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо разом навчати молодь, і вихованці наші роз'їдуться по Україні!..
— Гадаєш, ділу буде із того користь?
— Молодь схильна до справедливості, добра й свободи. Сотні братів по думці вирушать будити люд і сіяти в його серцях святі ідеї єдності усіх слов'ян, братерства й волі!
— Добре, — сказав Тарас. — Подумаю. Мені моя робота теж до душі...
— А ти її не кидай. Встигатимеш і тут, і там. Ну, я побіг. На мене жде Аліна...
— Гляди, Миколо, женишся!
— Чи не пора?
— Та, мабуть, уже пора... — згадав Тарас свою пригоду в Лаврі й те мелодійне "мамо!", що так йому запало рвійно в душу.
Тільки пішов Микола, як до кімнати з грюком влетів Сенчило.
— Радуйся! Допіру стрів я Павлова, і той просив сказати тобі, що він подав...
— Я знаю, від Костомарова, — сказав Тарас.
— Чого ж ти тоді стоїш? Давай папір, перо й чорнило! Я напишу прошеніє, а ти підпишеш, аки великий пан!
— Гадаєш, варто?
— Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь училище чи інститут шляхетних дів!
Не встиг Тарас спитати, чи годен він учительствувати в університеті, як всі його папери злетіли геть зі столу й за ним поважно всівся Олекса Флорович, вмочив перо в чорнило і написав на білому, мов сніжне поле, аркуші: "Его превосходительству господину попечителю Киевского учебного округа, свиты его императорского величества генерал-майору Траскину От художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение".
— Ху-у, сатана! — відкинувся на спинку крісла, ніби після тяжкої праці. — Тепер диктуй...
Вечір застав їх ще в трудах великих писарських. При свічці вже Тарас узяв перо в Олекси і підписав: "Художник Т. Шевченко..."
...Першим прийшов здоровити його з різдвом Юрко Андрузький. Та ще й не просто — віршем. Весь зашарівшись, юнак дістав з кишені аркушик і прочитав тремтячим від хвилювання голосом свій щирий твір-звертання:
Скажи, мені, батьку,
Що діється з нами, —
Як на тебе глянем,
Мов не тії станем...
Тарас обняв сердегу й поцілував.
— Спасибі ж тобі за вірш!
— Прийдете до Гулака?
— Звичайно.
— Тоді здорові будьте до вечора.
Зоставшись сам, Тарас іще раз перечитав нехитрий вірш Андрузького, в якому той, наслідуючи його поезії, так палко прагнув висловити свої жалі та сподівання на кращу долю України... Народжується нова людина, рушиться столітній сон!..