— Не знаю... — сказав юнак одверто.
— А ти спитай у тих, хто знає. Згода?
— Чому б і ні, — всміхнувся. — А як же "вчені люди" і все таке?
— Розмовами ніхто ще волі не добував. Тут треба щось надійніше... Яка краса! Ти тільки глянь! — вказав рукою в далеч.
Стояли довго мовчки, схвильовані чарівним світом ночі...
Дніпром униз плив човен, як білий привид...
За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає...—
спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечі Юліана й сказав з пекучим болем:
— Пропало все! Ми билися, ми мордувалися — і вскочили у сіть кріпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!..
...Вночі на Київ випав пречистий перший осінній сніг. Тарас прокинувся, немов відчувши ту переміну в світі. А може, й те його збудило ще до зорі, що спать лягав із думкою про цей прийдешній недільний ранок. За час своєї подорожі аж на Поділля і на Волинь він скучив за цими днями в Києві, які назвав околичними або людськими. Відколи він у місті, неділі всі та празники, коли трудящі люди відпочивають, присвячує знайомству з ними, зустрічам з простим народом Києва, що тулиться в своїх хатках по дальніх глухих околицях.
На вулиці його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанію у цих приємних, та іноді і небезпечних мандрах.
— Ну, як твої поляки? — спитав, подавши руку.
— Бояться нас, як Костомаров їх, — сказав Тарас. — Побачать, що є нагода, схопляться й собі за зброю!
Грузнучи в пухкім снігу, минули ринок.
— Знову на Куренівку? — спитав Сенчило.
— Може, до човнярів та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, і в їхніх руках Дніпро...
— Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться і нишпорки усюди носа тичуть.
— То кепсько...
— Я їх знаю усіх в обличчя. Випроваджу! Не первина.
— Ти там бував?
— Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вітрилом?
— Коли пливли на "чорну раду" під Межигір'я?
— Згадав...
— Таке, Олексо, не забувають. Тоді я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував... Я довго так, Олексо, чекав того побачення із Україною!..
— Я місяць жив у Петербурзі, та й то летів до Києва, немов на крилах...
— Глянь, глянь, який Дніпро сьогодні! — гукнув Тарас, побачивши з гори ріку, весь білий Труханів острів і ліс за ним на видноколі.
Вода, — густа, аж чорна, — текла між білих забережнів, і в ній пірнали весело яскравопері селезні й сіренькі їхні подруги... Засніженим, тонким ще льодом ступали гордо чорні дзьобаті ворони...
— Немов чиновники у сюртуках, — кивнув на них Олекса.
— Обсіли всю Україну, цідять із неї кров, — сказав Тарас, згадавши, скільки людей в мундирах він зустрічав, мандруючи. — П'явки, губителі всього живого...
Змеркла краса зими. Втішатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу.
— Треба ж було згадати лихе поріддя... — бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Поділ.
У шинку, куди зайшли поїсти й погомоніти з окільним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидів сліпий жебрак із хлопцем-поводирем, а трохи ближче — гурт плотарів, що добирались з півдня в свої краї на Тетереві або на Ужі.
— Рано... — шепнув Тарас товаришеві.
— Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарці меду, зійдуться твої пани рибалки та човнярі, — сказав Олекса, входячи слідом за ним.
І справді, десь за годину-другу робітний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забігали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки.
— Олекса! — впізнав Сенчила дядечко із шпакуватим чубом і довгими, як в запорожця, вусами. — Яким це вітром? Вільно тут біля вас?
— Сідайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?
— Чого ж її і не налити! — пригладив Прокіп вуса. — На те ж вона й сотворена...
Він сів, узяв чарчину, що ніби враз поменшала в його руці, і смачно випив.
— Дякую.
— Беріть, що є, закушуйте, — припрошував Сенчило дядька.
Прокіп кивнув шинкарці, й вона, звинувшись поміж столів, принесла пляшку, чарки та цілу миску смаженої (із печі просто!) риби.
— Миколо, Петре, а йдіть сюди! — гукнув тим часом Прокіп до двох нових пришельців, що озирались, видно, когось шукаючи.
Вони всміхнулись радісно й посунули, немов човни між кригою, на дружній поклик.
— Добридень вам! — зняли шапки.
— Сідайте, — дав місце їм на лавці Прокіп. — Вип'єте?
— Того й прийшли.
— Весь тиждень у рот не брали.
— Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його...
— Шевченко, — сказав Тарас.
— Художник, — додав Сенчило.
Прокіп зламав широкі брови.
— А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пісні складає, кличе до волі словом... От би зустрітись з ним, спитати!..
— Про що? — всміхнувсь Олекса.
— Ось як побачу його самого... Кажуть, стрічались з ним на Куренівці, і на Пріорці...
— Який же він із себе? — спитав Олекса, лукаво мружачись.
— Ще молодий, а вуса!.. — вказав рукою ледь не на пояс. — Козацький чуб — аж до плеча! І голос, голос!..
Страшно було Тарасові назватись їм, понівечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, і він мовчав.
— Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить їх...
Петро й Микола внесли й свої штрихи до образу:
— Ще б пак!
— А може, він характерник...
Узявши пляшку, Прокіп налив чарки й підніс свою:
— Дай боже йому здоров'я!
Сенчило пирснув, випив і запитав:
— То що ж ти, Прокопе, хотів почуть від нього?
— Не я один... — викручувався.
— Я з ним знайомий, Прокопе. І він також, — кивнув у бік Тараса.
— На власні очі бачили? — аж подались до нього.
— Отак, як вас.
Притихли. Сусіди теж полишили свої чарки, тяглись до них.
— Хотів його спитати... — поглянув довкола Прокіп, — чи довго нам терпіти, чи є на світі сила, яка б змогла панів, царя...
— В них військо!
— А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи зміг би простий народ турнути їх під гузно?.. — прошепотів.
— Народ, якщо він дружний, осилить все, — сказав Тарас. — Біда лише у-тому, що ми хто в ліс, а хто по дрова!
— Ми що... А в них і зброя, і солдати... — зітхнув Петро.
— То правда, — сказав Микола сумно.
Тарас дістав з кишені насіння соняшнику, яким учора він був пригощений, і висипав його на стіл. Потому взяв з десяток, одгріб убік і мовив:
— Оце вам цар з міністрами, а це — народ, — вказав на більшу купку. Згорнув її у жменю і висипав на ту, що менша. — Де вони? Нема, пропали, щезли!