— Настав час на ваш новий дорогий мотор, — добродушно осміхнувся Гриф.
Мотор був вразливим місцем капітана Ворфілда. Він стільки просив і благав Грифа придбати його, аж той таки погодився.
— Він ще окупить себе, — відказав капітан. — Ось почекайте-но. Він кращий за будь-яке страхування. А ви ж самі знаєте, що суден на Паумоту ніхто й страхувати не береться.
Гриф показав на невеличкого катера, що йшов слідом за ними тим самим курсом:
— Закладаюся на п'ять франків, що маленька "Нугіва" випередить нас.
— Авжеж, випередить, — погодився капітан Ворфілд. — У неї потужніший мотор. Ми супроти неї — справжній лайнер, а в нас тільки сорок кінських сил. Вона має десять сил, а сама легенька, як шкаралупина. Вона може загнатися в само пекло, та цієї води і їй не здолати. Тут швидкість течії — десять вузлів.
Отож ця течія, навсібіч крутячи й повертаючи "Малагіні", таки винесла її в море.
— За півгодини потихшає, тоді ми ввійдемо, — сердито сказав капітан Ворфільд; з його дальших слів виявилося, що саме його сердило. — Парлі не має права називати цей острів своїм найменням. На англійських картах, та й на французьких теж, стоїть назва Гікігого. Його відкрив Бугенвіль і лишив йому тубільну назву.
— Хіба не все одно, як він зветься? — озвався комірник, що й досі, користаючи з розмови, не вдяг сорочки. — Головне, що він осьде, під носом у нас, а на ньому старий Парлі з своїми перлами.
— А хто їх бачив, ті перли? — запитав Герман, поглядаючи на всіх по черзі.
— Всі чули про них, — відповів комірник і повернувся до стерничого. — Тай-Готаурі, що ти знаєш за перли старого Парлі?
Підлещений канак трохи збентежився такою увагою.
— Мій брат, — мовив він, крутнувши кермо, — три або чотири місяці працював у Парлі і багато мені розказував. Гікігого дуже багате на перли місце.
— А скупникам перлів ані разу не вдалося купити в нього бодай однієї перлини, — впав йому в слово капітан.
— Кажуть, що як він плив на Таїті зустрічати Арманду, то віз їй цілий капелюх перлів, — казав далі комірник. — Відтоді вже минуло п'ятнадцять років, і він весь час їх збирав. Та й черепашки теж збирав. їх уже кожне бачило: сотні тонн черепашок. Кажуть, тепер геть усю лагуну вичистили. Може, через це він і оголосив продаж.
— Якщо він справді продаватиме перли, то це будуть найбільші за цей рік торги на Паумоту, — сказав Гриф.
— Та скажіть же хоч до пуття, про що, власне, йдеться? — не витримав Малгол, якому вогка спека дошкуляла так само, як і всім. — Хто він такий, той старий островик? І що в нього за перли? Чому це все така таємниця?
— Гікігого належить старому Парлі,— пояснив комірник. — У нього сила-силенна перлів, він збирав їх довгі роки, а оце кілька тижнів тому оповістив, що завтра продаватиме з торгів. Бачите онде в лагуні стримлять щогли шхун?
— Здається, їх там вісім, — сказав Герман.
— Що вони роблять на такому нікчемному атолі, як оце? — вів далі комірник. — Тут же за цілий рік не набереться копри й на одну шхуну! То вони приїхали на торги, як і ми. Як і оця маленька "Нугіва", що підстрибує за нами слідом, хоч я не второпаю, що вона може купити. її власник і шкіпер — Нарій Герінг, син англійського єврея і тубілки. Він не має нічого, крім нахабства, боргів та рахунків за випите віскі. На такі штуки він геній. Він стільки грошей винний, що геть усі торгівці Папіїті зацікавлені в його добробуті. Вони дбають про його заробіток, бо іншої ради не мають, а для Нарія це й добре. Ось я нікому нічого не винний, і що з того? Якби я в корчах звалився на березі, мене б там і кинули помирати. Ніхто б нічого не втратив. Інша річ Нарій Герінг, чого б тільки вони не зробили, якби його взяли корчі! Останнього не пожалкували б. За надто багато в нього вкладено грошей, щоб дати йому померти. Його забрали б до хати, панькалися б із ним, як з рідним братом. Ні, далебі, чесність у грошових справах не така вже й пожиточна, як запевняють.
— А до чого тоді тут Нарій? — сердито спитав англієць і, повернувшись до Грифа, попросив: — Що то за байки про перли? Розкажіть мені з самого початку.
— Коли я щось пропущу, то підкажете, — звернувся Гриф до решти присутніх і почав оповідати, — Старий Парлі — то такий собі дивак. Мені навіть здається, що він трохи божевільний. У кожному разі, історія така. Парлі чистої крові француз, він сам мені якось казав, що приїхав з Парижа. Та й вимова в нього щиро паризька. Приїхав він сюди дуже давно. Узявся торгувати й усе таке інше. Так ото й утрапив на Гікігого. Торгівля тоді була не абищо. На острові жила яких сотня жалюгідних тубільців. Він одружився з їхньою королевою за тутешнім звичаєм. Коли вона померла, все лишилося йому. На людей напав кір, і вижило не більше, як душ дванадцятеро. Він годував їх і був їм королем, а вони працювали на нього. Ну, а перед смертю королева привела йому дочку Арманду. Коли їй було три роки, він одіслав її до монастиря в Папіїті. А як їй минуло сім чи вісім — відправив до Франції. Уявляєте собі становище? Тільки найкращий та найаристократичніший монастир у Франції був гідний дочки-одиначки короля й капіталіста в Паумоту. Ви ж бо знаєте, що французи не мають расових упереджень. Її виховано, як королівну, і сама вона мала себе за таку. До того ж вона вважала себе за білу й нічого лихого не підозрювала.
І от починається трагедія. Старий Парлі завжди був химерний та чудний, та ще й довго королював на Гікігого. Отож йому вроїлося, ніби воно таки все гаразд: він справді король, а дочка його — королівна. Коли Арманді вийшло вісімнадцять, він викликав її листом додому. Грошей у нього було достобіса, як то кажуть. Збудував він великий будинок на Гікігого і розкішне бунгало в Папіїті. Арманда мала приїхати поштовим пароплавом з Нової Зеландії, а він шхуною вирушив до Папіїті їй назустріч. Може б, він ще запобіг лихові на злість бундючним папіїтським дурням та плетухам, якби не ураган. Здається, це було того року, коли затопило Ману-Гугі і втонуло більше тисячі її мешканців.
Присутні притакнули, а капітан Ворфілд додав:
— Я плавав на "Сороці" під час тої бурі. Нас винесло на берег усіх чисто: і шхуну, й команду, і навіть кухаря.